Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Сильвія безвільно присіла біля сплячого синка.

— Я думала, що мені серце лопне... Хотять тебе тут разом з Павликом задержати. Боже, я, мабуть, цього не переживу!

— Але чому? Чому?

— НКВС винюхав, що прізвище не Краковська, а Сєдих по законному чоловікові тебе звати. Паспорт у тебе російський, воєнну допомогу по чоловікові, який загинув на фронті, одержуєш, отже Павлик згідно з тутешніми законами є росіянином і радянським громадянином. З тобою ще може бути по-різному, але Павлика в Польщу вивезти тобі не дозволять.

Майже цілу ніч проплакали. Сильвія здрімнула перед ранком з похмурою рішучістю, що якщо її з синком у Польщу не пустять, то вона!.. Аж боялася навіть подумати про це слово, не тільки вимовити. Пані Корчинська приплющила очі, втішаючи себе іскоркою надії на допомогу Зярнецького, який всесильно командував СПП у цілій Іркутській області. При кваліфікації репатріантів рішуче слово однак належало представнику НКВС. Капітан Куликов з тульського НКВС сидів, як правило, у кваліфікаційній комісії знуджений і немов усе просипав. А коли кидав у бік засланця лише два слова: «Ваші документи?» — його маленькі оченята намагалися просвердлити його наскрізь. Добрими документами Куликов вважав видане НКВС засланцям амністійне посвідчення комендантів селища, начальників гулагів і листи військкоматів. Добре було такі папери підтвердити «довідкою» з останнього місця проживання або роботи. До польських документів Куликов ставився не дуже довірливо, а посилання на свідків не признавав узагалі.

— Знаємо тих ваших свідків... Дияволу ви б продали душу, щоб тільки повернутися в Польшу! Документи, документи, прошу.

Траплялося, що документи засланця були нормальними, а капітан Куликов, переглянувши їх, коротко казав: «Нєт!» Або ставив додаткові запитання:

— То якої ви національності?

— Українець.

— Нет!

— Але ж ми є польськими громадянами! До 1939 року жили в Польщі, з Польщі нас у Сибір привезли.

— Нет!.. Там, зрештою, ніколи не було Польщі, тільки Західна Україна. А тепер тим більше Польщі там нема. Ви є українцями, радянськими громадянами. Радянський Союз є тепер вашою батьківщиною, а не Польща, то буцімто куди ви хочете їхати? Нет!

— ...Білорус. Але я із Гродна, польський громадянин!

— Нет!

— ...Литовець, з Нової Вілейки, польський громадянин, у польському війську служив.

— Литва — то союзна радянська республіка. Нет!

— Жид, по-вашому єврей. Аж з міста Львова, товаришу начальнику, я тут опинився цілком випадково.

— Львів тепер на Україні, у нас. Навіщо тобі до Польщі їхати. Хочеш, щоб тебе там знов жидом називали?

— Яка для мене різниця, жид чи єврей, пане начальнику? Але так, між нами кажучи, на тій Польщі то я, товаришу начальнику, просто трохи краще розуміюсь... І то вже від самого мого народження. Польський я жид, товаришу начальнику, то вже краще хай так залишиться.

Жидів, польських громадян до 1939 року, капітан Куликов хоч і не хотів, якщо документи мали нормальні, мусив пускати у Польщу, бо це явно виникало з польсько-радянського договору...

Сташек цілими днями волочився по Тулуні в надії, що вдасться йому дістати щось до їди. А з цим по-різному бувало. Обміняли вже на базарі, що в них кращого з одежі залишилося. Сташек навіть свій піджак, який одержав у Іркутську, і шнуровані чоботи, якими був такий задоволений, обміняв у колгоспників на небагато картоплі і кілька млинців. Чалапав тепер по Тулуні у старих валянках дідуся Майки і пошарпаній фуфайці. Красти йому не хотілося, тому на базарі намагався уникати Саньки та його банди.

Не було дня, щоб під час тих блукань по місті не заглянув на залізничну станцію. Окрім того, і тут розраховував на якусь харчову нагоду, сподівався довідатись про щось стосовно очікуваного транспорту. Залізничники знали своє: «коли буде, то буде, а як буде, то довідаєшся. З’їжджай, хлопче, звідси, не волочись по залізничних об’єктах, бо міліцію на тебе нацькуєм...»

Врешті якогось дня на віддаленій вітці тулунського вокзалу з’явилося кільканадцять великих вантажних вагонів, явно пристосованих до довготривалого перевезення людей. У таких саме вантажних вагонах, з характерними короткими чавунними коминками, напівкруглими дахами і отворами в підлозі, що замінювали санітарні пункти, віддавна транспортували по цілому Радянському Союзі засланців різних національностей, «ворогів народу», в’язнів, а під час війни — солдатів, поранених і воєнних полонених. Сташек видивився, що біля вагонів пораються два замазури, які постукують по колесах молотками, намащують осі і щось комбінують біля гальм. Присів на узбіччі й чекав. Закінчили, а старший із них пішов через гущавину залізничних полотен і зник за вагонами. Молодший, коротко стрижений хлопець, з великою маслянкою в руці повільно йшов у напрямку вагонного комутатора.

— Ти почекай хвилинку, хочу тебе про щось запитати.

Хлопець зупинився.

— Що тобі треба?

— Ти часом не знаєш, для кого ці вагони підставили?

— А тобі яке діло? Зрештою, якби я навіть знав, то нам говорити не можна.

— Запалиш? — Сташек витягнув