Консуело - Жорж Санд

величезних здібностей своєї подруги, він усе-таки настільки встиг розвинути в собі музичний смак і розуміння, аби усвідомлювати, що в неї більше вміння й можливостей, ніж у всіх співачок театру Сан-Самуеле, не виключаючи самої Корилли. І ось до його прихильності приєдналася надія, майже впевненість у тому, що, об'єднавши свої інтереси, вони з часом вибудують блискучу кар'єру. Консуело не мала звички думати про майбутнє; передбачати було не в її характері. Вона була готова займатися музикою винятково за покликанням, а спільність інтересів, що виникала в неї з Андзолето завдяки тому, що вони обоє займалися цим мистецтвом, уявлялась їй тільки як джерело ще більшої взаємної прихильності й щастя. Тому, раптом вирішивши прискорити здійснення їхніх мріянь, Андзолето навіть не попередив її. У ту хвилину, коли Дзустіньяні був заклопотаний, ким замінити Кориллу, з рідкісною проникливістю вгадавши думки свого покровителя, юнак вніс ту несподівану пропозицію, про яку вже йшлося.

Потворність Консуело, ця несподівана, дивна перешкода, непереборна, якщо тільки граф не помилявся, внесла страх і сум'яття в душу Андзолето. У такому стані побрів він на Корте-Мінеллі. Зупиняючись на кожному кроці, він силкувався уявити собі образ подруги й усоте запитував себе: «Так вона некрасива? Потворна? Бридка?»

Розділ 8

— Що ти так дивишся на мене? — запитала Консуело, бачачи, що Андзолето, увійшовши до кімнати, мовчки розглядає її з якимось дивним виглядом. — Можна подумати, що ти мене ніколи не бачив.

— Це правда, Консуело, — відповів він, — я ніколи тебе не бачив.

— Що ти говориш? Ти сповна розуму?

— О господи! — вигукнув Андзолето. — У мене в мозку немов якась чорна пляма, через яку я не бачу тебе.

— Боже милосердний! Та ти хворий, мій друже!

— Ні, люба моя, заспокойся, і постараймося все з'ясувати. Скажи мені, Консуело, ти вважаєш мене красивим?

— Ну звичайно, адже я тебе люблю.

— А якби ти мене не любила, яким би я тобі здавався?

— Звідки мені знати?

— Але, коли ти дивишся на інших чоловіків, розрізняєш же ти, красиві вони чи некрасиві?

— Розрізняю, але для мене ти гарніший усіх красенів.

— Через те, що я дійсно красивий, чи через те, що ти мене любиш?

— І через те й через інше. Втім, усі вважають тебе красивим, і ти сам це добре знаєш. Але яке тобі до цього діло?

— Мені хочеться знати, чи любила б ти мене, якби я був потворний?

— Мабуть, я й не помітила б цього.

— Виходить, на твою думку, можна любити й некрасивого?

— Чому ж ні? Адже любиш ти мене.

— Виходить, ти некрасива, Консуело? Говори, відповідай же! Ти справді некрасива?

— Мені завжди це говорили. А сам ти хіба цього не бачиш?

— Ні, ні, справді не бачу.

— Ну, тоді я вважаю себе досить гарною й дуже задоволена цим.

— От зараз, Консуело, ти дивишся на мене такими добрими, щирими, люблячими очима, що здаєшся мені прекраснішою за Кориллу. Але мені хочеться знати, чи дійсно це так чи це тільки моя омана. Розумієш, я добре знаю твоє лице, знаю, що воно чесне й подобається мені. Коли я роздратований, воно діє на мене заспокійливо, коли я смутний, утішає мене, коли я пригнічений, надихає мене. Але я не знаю твоєї зовнішності. Я не знаю, Консуело, чи дійсно ти некрасива.

— Я ще раз запитую: яке тобі до цього діло?

— Мені необхідно це знати. Як ти гадаєш, чи може красивий чоловік любити некрасиву жінку?

— Але ж любив ти мою бідолашну матір, а вона зробилася під кінець цілковитим страховиськом. А я ж бо як її любила!

— І ти вважала її потворною?

— Ні. А ти?

— Я й не думав про її зовнішність. Але це зовсім не те, Консуело… Я говорю про іншу любов — про пристрасну; адже я тебе люблю саме такою любов'ю, чи не правда? Я не можу обходитися без тебе, не можу з тобою розлучитись. Адже це справжня любов, правда?

— А чим іншим могло б це бути?

— Дружбою.

— Так. Можливо, що це і є дружба.

Тут здивована Консуело замовкла й уважно подивилася на Андзолето. А той, поринувши в роздуми, уперше сушив собі голову над тим, що він відчував до Консуело — любов чи дружбу, і про що говорили цей спокій почуттів і ця цнотливість, яку він так легко зберігав біля неї, — про повагу чи про байдужість? Уперше подивився він на дівчину очима молодого чоловіка, не без деякого хвилювання розбираючи й оцінюючи її чоло, очі, фігуру — все те, що дотепер жило в його уяві у вигляді якогось затуманеного ідеального цілого. Уперше схвильована Консуело була збентежена поглядом свого друга: вона зашарілася, серце її забилося, і, не маючи сили дивитись у вічі Андзолето, вона відвернулась. Андзолето все ще продовжував зберігати мовчання. Не зважуючись його перервати, Консуело раптом відчула невимовну тривогу, великі сльози одна за одною покотилися по її щоках, і, затуляючи лице руками, вона вигукнула:

— О, я бачу, ти прийшов мені сказати, що не хочеш більше, аби я була твоєю подругою.

— Ні, ні, ніколи я цього не говорив і не говорю! — вигукнув Андзолето, наляканий її слізьми, які бачив уперше, і поспішно по-братському обійняв її.

Але в цю мить Консуело відвернулась, і тому замість свіжої, прохолодної щоки поцілунок його зустрів гаряче плече, ледь прикрите косинкою із грубого чорного мережива.

Коли перший спалах пристрасті виникне в сильній молодій істоті, яка зберегла всю свою дитячу чистоту, але вже досягла повного розквіту, він викликає приголомшливе, майже болісне відчуття.

— Не знаю, що зі мною, — мовила Консуело, вириваючись із обіймів свого друга із страхом, якого досі не відчувала, — але мені зле, мені здається, начебто я вмираю…

— Не треба вмирати, люба, — говорив Андзолето, ніжно підтримуючи її, — тепер я переконаний, що ти красуня, справжня красуня.

Дійсно, Консуело була дуже гарна в цю мить. І Андзолето, відчувши це всією своєю істотою, не міг стриматися, щоб не висловити їй свого захоплення, хоча й не був упевнений у тім, що її краса відповідає вимогам сцени.

— Та скажи нарешті, навіщо тобі знадобилося сьогодні, щоб я була красива? — запитала Консуело, зненацька сполотнівши й знесилівши.

— А хіба тобі самій не хочеться бути красивою, мила Консуело?

— Так, для тебе.

— А для інших?

— Яке мені до них діло?

— А якби від цього залежало наше майбутнє?

Тут Андзолето, бачачи, як збентежив він свою подругу, відверто розповів їй про те, що сталося між ним і графом. Коли він передав їй не дуже втішні для неї слова Дзустіньяні, добродушна