Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

(був страшно худий і тонкий), раз по раз промовляючи: «Прошу їсти; я знаю, як з панами обходитися; я був у Відні, в Італії і в Яссах. Я не тутейший сільський дурбас». До селян говорив: «їжте, їжте, не стидайтеся! Я знаю, що ви дурний мужик, що не бачив того, що я. Я був у Відні, в Італії, у Яссах».

Любив дуже горівку, а що був хоровитий і не міг як слід їсти, вмовив у себе, що може їсти лиш по горівці. Від часу до часу посилав свою жінку за нею, а що й вона не була тому чудотворному напиткові противна, сповняла все радо його бажання в тім напрямі й ходила радо, хоч і як далеко було від їхньої хати до Гоппляцу, до Мендля, і приносила лікарства.

Нині нема часу, він завдав їй пильну роботу в городі й тому вибрався сам до Мендля. Крім того, мав поступити в якійсь справі до пана й хотів де з ким побалакати та розвідатися, що чути нового в селі.

Розпізнав уже здалеку Івоніку з сином і привітав їх лиш йому властивим способом. Підняв, мов дикий, руки вгору і кликав на ціле горло:

– Гей-ге-ей! Боже помагай!

Відтак сміявся.

Коли станув уже близько них, підняв праву руку вгору, мов пророк, опустив її доволі нелагідно, як грудку, хлопцеві на голову й промовив:

– Ти вояк. Я чув уже про те. – Відтак додав: – Гей, що то буде за ревіння восени, що за зойки!

І розсміявся наново, причім його добродушне й незвичайно худе лице ставало симпатичне та притягаюче.

– Воно не може бути інакше, тому мусимо все зносити, як Бог дасть! – відповів Івоніка побожно. – Але постійте й розповіджте, що нового. Як там із вашими бджолами?

– З моїми бджолами? А, добре! Я за них подбав так, що їм ліпше йде, як мені. Коби мені так солодко, як їм. Я вже слабий, умру незадовго.

– Ей, що, бадіко! – вмішався Михайло. – Дні числить Бог, а ми маємо лиш на голові те, аби їх прожити.

– Та й аби працювати… – докінчив Івоніка. – Ми почали нині орати, та й ореться, слава Богу, добре. Може, буде сього року добре літо. Як навесні земля добре ореться, буде добрий рік.

– Отам на панських ланах почав уже хтось ще там-того тижня орати, – докинув Онуфрій, – та, мабуть, не оралося добре, бо, бачу, не докінчили загону.

– Бо земля була ще мертва. Я бачив! – відповів Івоніка. – Доки Бог святий сам землі не улегшить, нема що зачинати. Перед Благовіщенням нема що зачинати. Часу ще доволі; коби лиш тепер погода настала.

– Та так! – притакнув Онуфрій, оглянувся і сів на землі, підібгавши під себе ноги. Відтак витягнув з-за ременя тютюн та люльку й закурив.

Івоніка й Михайло скористали з тої хвилі й сіли снідати. Волам підкинули пахуче сіно…

– Кажіть, що нового, бадіко Онуфрію! – спитав весело Михайло, що любив старого балакуна.

– Ай, лихо там знає, що нового! – відповів старий, ніби нетерпеливо. – Якби я знав, що ти за дівчатами шпираєш, що вони тобі у голові, то я сказав би тобі, що найжвавіша із них, весела Маріцена, нанесла своєму татові й мамі гризоту у хату. Ну, дістала ж уже вона за те від свого тата добрих гепаків у плечі, але все пропало. А той навіть не хоче признатися до біди. Але се тебе, мабуть, не обходить, га? Ти самий як дівчина, ну, але люди не мовчать, про те й я розказую. Старий пішов до панотця і пожалувався, а панотець сказав:

«Та що, – каже, – се ще не такий великий гріх, але віддай дівчину. Вона ще молода, і як буде порядно з чоловіком жити, то Бог простить їй гріх. Не сватає її ніхто?»

«Та якийсь там сватає!»

«Ну, то добре! Пришли обох до мене, принеси, що треба, і справа скінчена. Се ще не таке велике нещастя. Буде жити, як Бог приказав, буде все добре».

– Правда, що се не таке велике нещастя, – мудрував старий дальше, – але-бо се нечесть! Ну, але вона має поле. Чую, дістане кількадесять пражин поля, грошей зі сотку й телицю. Тому й найшовся борзо жених. Мою Івону не сватає ніхто, хоч понад неї немає чемнішої дівчини в селі. Таке у нас село. Такого не бачив ані у Відні, ані в Італії, ані в самих Яссах. Панотець наш задобрі. Я ними комендерував би інакше, якби я був панотцем.

– Дай спокій панотцеві! – докинув Івоніка. – Йому здається, що його нещастя найбільше.

– Воно таки й велика біда. Де ж, аби добродійка та вже так запивалася? – докінчив Онуфрій. – Оноді билася з двома жінками у корчмі за якесь полотно. Казала, що мали принести панотцеві за хрестини, та й не принесли. А раз то таки п'яна напала старенького в церкві. Ледве що жінки вивели її з церкви. Тоді була така війна, як в Італії. А бідні його чотири панни так плакали і кричали, що аж жаль було. Воно таки так і є, що се нечесть, – тягнув дальше, сплюнувши далеко перед себе крізь зуби. – Через неї не можуть панни віддатися, хоч мають гроші й гарне віно. Та й дивіть, яка сильна, коли хоче. П'є, цілий рік п'є, а у Великий піст і крапельки до рота не візьме. Така міцна!

– Старенький панотець погодував би сватів і самим медом, коби лише прийшли! – сказав Івоніка з почуттям. – Але ніхто не приходить, бо кождий боїться, що й молоді стануть колись запиватися, як стара. Раз було приїхав якийсь молодий панич до них, вони прибралися гарно всі чотири й позасідали всі разом за стіл. А старий панотець просив гостя, кажуть, дуже просив, аби собі вибрав одну за жінку. «Або оцю, або ту, або оту, котру схочете, беріть, вони всі добрі ґаздині і чемні діти, і всі дістануть однакове віно», – приговорював.

– Та й, кажуть, молодий хотів уже одну брати, але як стара довідалася, що він не на панотця вчиться, упилася і завела таку галабурду в хаті, що, кажуть, добре, що ще не набила кого. Така люта була на всіх. Він як поїхав, так і не вертав більше до них. Бідні панни з жалю постарілися й посивіли, та й сидять і донині. А старий, – додав злобно Онуфрій, – старий, боже, прости мені гріхи мої (тут ударив себе долонею кілька разів по губах), не гадає вже про ніщо, як лиш се, аби якнайбільше гроша збити. Так, якби його ще