Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови

Дуже смішно.

Я подумав ще і вирішив, що це було просто непорозуміння. А що іще можна було вирішити?

Взагалі мої справи у столиці дружньої держави вже скінчилися. Прикупити б іще чогось, і можна тікати додому. Сусіди по кімнаті десь загуляли, ну то й грець із ними, піду сам. Без них веселіше.

Я сполоснувся під краном і подавсь у місто на пошуки кращої долі. Чесно кажучи, я видивлявся собі комп’ютер. Двісті вісімдесят шостого, можна секенд хенд, можна триста вісімдесят шостого, але тоді вже точно секенд хенд, бо нового фінансово не потягну. Я вештався Варшавою добрих півдня, розуміючись з продавцями за допомогою свого бездоганного українсько-польського комп’ютерного суржика.

- Яка то є місткість цього харду? Штердесяць мегабайт? Осємдесяць мегабайт? І ось нарешті я видивився його. У маленькій крамничці на краю міста на прилавку поруч із розваленим “Панасоніком” стояло те саме, що потрібно. Подряпане, незграбне якесь, але при цьому дешеве, при цьому триста вісімдесять шосте, із сопро-цесором, шешцьдесяць мегабайт, тшидцять тши мегагерці, ВеГеА - самі розумієте. Ну дисковод не фуричить, але це ж дрібниці. І всього на наші гроші виходило долярів двіста п’ятдесять. Круто? Подерте воно, а дурні ляхи подертим гребують.

Намагаючись зробити скептичне обличчя, я роздивився свою знахідку і з виглядом прокурора вказував продавцеві на подряпані боки дисплея. Цвяхи вони їм забивали, чи що? Продавець у відповідь розводив руками - тому, мовляв, і таньо. Я глибоко зітхав, якнайдалі ховаючи в собі радісну посмішку - таньо воно таньо, звичайно, але… Продавець знову розводив руками.

Ні фіга собі таньо! Це ж просто на шармачка! Я нахилився, вдивляючись у навпрочуд ціле скло монітора, і побачив у ньому відбиток своєї особи. А за собою вітрину, а за вітриною… Я мало не обернувся, але потім отамував себе і просто міцно заплющив очі. На вулиці біля вітрини стояв білявий невисокий хлопець, дуже схожий… ні, просто той самий хлопець, що стріляв у мене з дрібного калібру.

Я розплющився і знову вдивився у темне екранне скло. Хлопець знадвору уважно спостерігав за мною - певно-таки за мною, бо більш тут спостерігати не було за ким.

Тут-таки з моєї голови вилетіли комп’ютери, харди та ВеГеА. Я посміхнувся якнайприродніше, виструнчився та повернув голову до вітрини. Хлопець миттєво зник за рамою. Швидкий.

Оце бракувало зараз дістати ще одну кулю у спину, на згадку.

Зробивши байдуже обличчя, проте не певний, що це до кінця вдалося, я попрямував до скляних дверей склепу й нібито несамохіть визирнув на вулицю. Хлопець випарувався у повітря. Позаду продавець забелькотів щось про знижку, але мені було не до нього. Що робити? Йти на вулицю? Еге ж. Сидіти тут у крамниці? І довго? Кликати поліцію? Мало мені халепи.

Дідька я йому здався?

Обережно прочинивши двері, я зробив крок і на мить завмер, немовби вагаючись, чи не повернутись. Так, оно він стоїть за телефонною будкою. Далеченько. З такої відстані та з такого калібру… В голові знову замерехтіли думки. Чи давно він мене пасе? Якби давно, встиг би давно і стрелити. А чом не стріляв? Я зробив другий крок і обернувся, готовий за першим підозрілим шурхотом впасти долі. Але хлопець не рушив зі своєї схованки. Боїться людей? Ну так, звичайно, вчора на площі не боявся, а зараз раптом і злякавсь. Класний чувак. Я відпустив двері і поволі пішов вулицею, намагаючись не показати, що помітив його. А він, певно, пішов за мною.

Аби ви знали, як це неприємно - йти і кожної миті очікувати пострілу у спину. А що було робити? Ні, певно-таки він мене зранку пасе, і вже давно вистрелив би, якби хотів. Як учора. Але вчора - то вчора, а сьогодні - то сьогодні. І що далі я йшов, то більше заспокоювався. Судячи з усього, хлопець стріляти не збирався. А що ж тоді?

Потрошку я сміливішав, почав зупинятися біля вітрин і розглядати шмаття, косячи оком на свого конвоїра. Хлопець, немов прив’язаний, товкся ззаду. Був він невеличким на зріст, худорлявим, морда порепана, сам у сіренькій курточці. Руки весь час тримав у кишенях, і от саме ці руки в кишенях найбільше мені не подобались. Що в нього там? Пістоль? Звичайно. Не з коцюби ж стріляв. Але чом сьогодні мовчить? Біс його знає.

Але загалом хлопець не справив на мене великого враження - якби не оці кишені, одним пальцем розчавив би. І я почав тинятися по крамницях, де велелюдніше - відчиняв усі підряд двері, порпався у скирдах одягу, щось показував продавцям і псував повітря своїм жахливим суржиком. Хлопець, звісно, чекав на вулиці, сховавшись за деревом або телефонною будкою. Я йшов далі - і він за мною, так само не виймаючи рук із кишень. І як я його раніш не помічав? Хоча насправді помітити стеження можна тільки якщо знаєш, що воно є.

Я не хотів відриватись від переслідувача - бо небезпеку краще завжди мати на очах. Невідомо, що він утне наступного разу.

Ми чвалали далі містом.

Так вийшло, що цей день я мимоволі провів із величезною користю. З нервами трошки, але коли б іще оце зібрався по шмаття? А так купив матінці кофтину, батькові на машину тенде-сенде, Гальці бюстгальтер. Класно пройшовся. Я навіть трохи звик до цього білявого за спиною, певний чомусь, що хлопець чекає, поки потрапимо у тихий закапелок. А саме таких закапелків я старанно уникав. До речі, тут, у місті, дещо можна було купити навіть дешевше, ніж на стадіоні.

Коли сонце почало хилитися долу, я зайшов до бару і з’їв там на підвечірок добрячий шмат піци, подумки глузуючи зі свого переслідувача, що мусив був стояти за рогом, певно, голодний як собака. Я напхав у торбу іще пиріжків, і тепер з повним шлунком та торбою відчув у душі цілковиту гармонію. Ще б чарочку перехилити, і тоді можна іти до білявого брататися.

Я вийшов на вулицю. Мій вартовий чатував, як завжди, недалечко. Тепер я повів його на трамвай, поки було щось видно і трамваї геть не спорожніли. Сумка з дарунками приємно відтягувала плече. Я стояв біля водійської кабіни і в її склі розглядав відбиток свого супутника. Чого він від мене хоче? Проте, зрештою, я в нього так і запитаю - цо пан зичиць? Чого панові вдома не сидиться?

Білявий вже остаточно втратив