Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови

- Вже прокинувся?

Хазяйка стояла з рушником у руках.

- Доброго ранку!

- Доброго.

Вона виглядала звичайно, так, як виглядають квартирні хазяйки: халатик, хустка - нічого особливого, нічого такого, що б нагадувало…

- Снідати будеш? Ну йди, вмивайся, а я зараз зберу.

Тарасик вмивався довго і ретельно. Вода приємно холодила шкіру, змиваючи сон та сліди перепою. Але по суті вона нічого не змінила, холодна вода.

Хазяйка вже зібрала на стіл. Тарасик дивився на неї, наче випробовуючи.

- Сідай, - запросила вона, відсуваючи стільця. - Чим багаті.

Ні, вона й справді виглядала так, наче нічого не було.

Тарасик сів до столу і взявся за яєшню зі шкварками, насправді чудову яєшню. Хазяйка з помітним задоволенням дивилася, як він працює щелепами.

- Молока налити?

- Угу, - сказав Тарасик.

Вона схилилася над ним, тримаючи глечика двома руками. Тіло її опинилося зовсім поруч. І тут Тарасик несподівано для себе поклав руку на круте хазяйчине стегно. Руку зігріло тепло жіночої шкіри, стриманої тільки тонкою тканиною. Хазяйка обернула голову до хлопця, не припиняючи наливати молоко. Губи її ледь-ледь посміхалися, а в очах світилася жвава цікавість.

Тарасик поклав другу руку на хазяйчине стегно і одним рухом посадив її собі на коліна.

Хазяйка посміхнулася.

- А ти швидкий хлопець, - сказала вона, ставлячи глечик і зазираючи Тарасикові в самісінькі очі.

Розділ 4 КНЯЖИЧ

Я простягнувся серед Варшави, на площі під реставрованим цегляним муром Старого Мяста. Квітень піддавав жару, і сніг на темній міській бруківці перетворився на великі калюжі. От саме в таку калюжу я, ослизнувшись, гепнувся всією вагою свого вгодованого тіла. Аж бризки полетіли.

- Ляпсь!

Ще в повітрі я встиг гучно вилаятись. Хтось поруч по-ідіотському зареготав. Упав я на спину, до речі, доволі боляче, і тільки підвівши голову, зметикував, що навколо діється якийсь негаразд. Озирнувся. В натовпі промайнув швидкий рух - від мене у провулок прожогом кинувся невисокий білявий хлопець. І більш нічого. Хоча…

Хтось із перехожих заходився допомагати мені підвестися.

- Бардзо дзенькую… - пробелькотів я, зводячись на рівні.

Очі мацали простір, певні, що знайдуть-таки щось, - вони мене не підводять, вони все помічають, хоча дурна голова не завжди встигає переварити. Я оглянув перехожих, потім перевів погляд на мур і тут побачив. Якраз на рівні моїх грудей новенька цегла муру защербилася, немовби від удару міцним дзьобом. Я нахилився, шукаючи у брудній воді під ногами, і тут-таки помітив його. Біля моїх чобіт лежав невеличкий зплюснутий шматочок металу калібру десь приблизно 4 мм.

Я озирнувся навкруги. Всі гуляють. Ніхто нічого не помітив. Ніхто нічого не почув.

Я підняв із землі мокру безформну кулю і запхав до кишені мокрих-таки джинсів.

Піднявшись угору кривенькою похмурою вулицею, я завалився до першого-ліпшого бару і там витратив кілька кров’ю зароблених тищонц на порцію віскі без нічого. Ковтнув. Віскі зігрівало, але смаком дуже нагадувало одеколон. Мокрі штани прилипли до шкіри і ніяк не додавали оптимізму. Я хильнув ще і видобув з кишені свою знахідку. Маленький непевної форми шматочок металу стукнув об пластикову поверхню столу і причаївся біля склянки. Я погладив його пальцем, відчувши шкірою доторк небезпеки. Підніс його до очей, потім потер у пучках. Під шаром бруду зблиснула світла, майже біла поверхня. Я ще раз уважно придивився, колупнув нігтем…

Еге ж. Кулю, що нею в мене стріляли, було зроблено із срібла.

Дійшовши такого цікавого висновку, я перехилив решту віскі і довго прислухався, як воно обмиває мої тельбухи, проймаючи їх незрівняними пахощами квіткового одеколону. Все нор-мально, хлопче. У центрі Варшави в тебе стріляли срібною кулею. І годі. І жодних проблем.

Такою кулею вбити не можна - хіба дуже пощастить. Такою кулею можна скалічити. Дуже просто. Але кому потрібно калічити серед самого міста Варшави простого українського туриста?

Я б, звичайно, випив ще, але жалко було грошей.

Цікаво, три дні вже тиняюся біля Стадіону, цього втілення ринкових відносин, і вбити мене можна було тридцять три рази всіма відомими науці засобами. Аби мати бажання. Мене навіть ніхто не впізнав би - відвезли б до морга, а потім просто закопали.

Але за що? За тих нещасних п’ять мільйонів у внутрішній кишені?..

Якщо чесно, погані передчуття з’явилися у мене ще коли збирався до Польщі, але що то за передчуття - ну мєнжуєшся, щоби на митниці не дуже потрусили, самі знаєте. Але щоб отаке…

Я мугикав, схилившись над порожньою склянкою, і все ніяк не міг второпати. Стріляли в мене - це абсолютно точно, цегла защербилася якраз проти грудей. Так само точно, що й не влучили. Все ж таки добре іноді ослизатися. Але щоб убити, з такого калібру не стріляють. А коли стріляють, то кулі для того роблять не зі срібла.

Мафія? Дзуськи. Яка там у біса мафія. Я всього-на-всього дрібний гендляр. До речі, пострілу не було чутно, так? Точно, не було. Ніхто нічого не почув, бо звернули б увагу.

Чортзна-що. А може, він маніяк, той, що кинувся тікать у провулок? Може, справді маніяк?

Шматочок білого металу лежав переді мною і геть плутав усі думки. Вицідивши із склянки в горло останні кілька краплин, я остаточно нічого не зрозумів, щоправда й остаточно зігрівся. Запхав до кишені своє сьогоднішнє срібне надбання та вийшов на вулицю. Там уже споночіло - довгенько ж мені міркувалося. До справ було вже пізно, до гулянки, чесно кажучи, просто не хотілося. Й озираючись, наче божевільний, на всі боки, я подався до свого готелю, якщо можна назвати готелем ту брудну яму з ліжками, в якій зазвичай ночують совіцькі туристи.

Снилося мені казна-що - якісь дівчата, а потім чомусь Нікарагуа, джунглі та Фронт імені Фарабундо Марті. Тому прокинувся пізно з абсолютно хворою головою, наче дійсно всю ніч партизанив. Певно, це віскі отруїло більш звичний до горілки організм. Я відкинув пошарпану ковдру, взяв зі стільця джинси з метою одягти, і тут намацав у кишені маленьку тверду кульку.

Тьху ти.

Кулька викотилась на долоню, немов із засідки. Я знову оглянув її з усіх боків. Таки срібло. “Отак починається гендель кольоровими металами”, - пожартував сам із собою. Звичайно, дивний спосіб вбивати людей. От якби ще вчора пити не таку гидоту, можна було б зараз про все це поміркувати. Щось мені підказувало, що одним пострілом ця історія не обмежиться. А може, мене з кимось переплутали? Може,