Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Але я ще не встигла й підвестися з ліжка, як у двері постукали. Я вже знала, хто там стояв. Тоді я взяла простиню й понесла її за двері. Чаргар стояв блідий. Я йому мовчки показала на кров (мені на мить блиснула розрубана голова товаришки Уляни) і сказала, усміхаючись:

— Це рештки моєї невинності… Забери, коли хочеш.

Чаргар мовчав. Тоді я круто повернулась і пішла в свою установу.

1928 р.

Аркадій Любченко

7 березня 1899 — 25 лютого 1945

Аркадій Любченко і тепер, як у радянські часи, викликає дво(три)значні оцінки творчості, стилю поведінки і життя. Досі про нього відгукуються то як про авангардного письменника-націоналіста, то як про графомана, то як про запроданця чи майже німецького попихача (Ю. Барабаш), інкримінують також співпрацю з НКВД у 30-х (проте це на словах, в емоціях і витриманих багатозначних паузах). Адже, крім голослівних тверджень, потрібно ще й занурюватися час від часу в документи, аби підтвердити ті чи ті припущення.

Так, Аркадій Любченко, як і всі ми, багатоликий у житті:

колишній студент престижного Київського червоного університету, який воював на боці синьо-блакитних;

актор-початківець (про його гру навіть непогано відгукувалися на шпальтах газет, літературних альманахів і журналів);

письменник (оцінки творчості досі неоднозначні, хоча як можна однаково оцінювати прозу кінця 20-х і середини 30-х рр. із замовними нарисами і наскрізь радянським дискурсом);

незмінний секретар ВАПЛІТЕ (тут уже незаперечний позитивний факт, як і чеснота збирача й оберігача архіву організації: саме завдяки Любченку зараз у Торонто можемо ознайомитися з багатющою збірнею документів, які стосуються літературного життя 20—30 рр.);

жінколюб (його щоденник ілюструє докладно інтимні подробиці життя 40-х рр., а от листи до першої дружини, Ольги Горської, — до речі, вона мати Тамари Жевченко, яка стала дружиною Юрія Яновського, — старшої на кілька років від Любченка, не підтверджують цього, а натомість позиціонують Любченка як розважливого і турботливого чоловіка; стосунки з другою дружиною не надто прокоментовані й афішовані — його щоденник 30-х рр. не зберігся, щоденник 40-х не надто компліментарний. Взагалі, друге одруження оповите таємницею: подейкують, що шлюб із Ніною Дуднік врятував Любченкові життя; вона також вела свій щоденник, але, на жаль, син — Всеволод Любченко — не опублікував його).

А от який Аркадій Любченко в творчості з’ясовувати вам.

© Леся Пізнюк, літературознавець, доцент Національного

університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)

Via dolorosa

Дні прозорі, як сльоза, останні дні повногрудої блакиті і трепетних кленів, а світанками на опалому листі в садах зацвітає срібна паморозь.

По садах, в легкій сарабанді — топази, янтарі, пломінь. І хочеться випити небо, хочеться зневажати всіх, хто незграбно, поволеньки плентається на хідниках, перебільшено розмахувати руками, навмисне штовхатися або, набравши повні кишені пломенистого листя, пустотливо, як на карнавалі, обсипати стрічних. Хочеться, згадавши дитинство, шибайголовою покотитися в степ…

Але дні — не, мої. Вони падають в казан густого шумовиння. Діловий вир підхоплює, мчить. Вони — хвилинки. Непомітні.

І приходять лише інколи надвечір’я. Мої. Ті особливі, осінні надвечір’я, коли бадьорість і бронза.

— Куди мені сьогодні?

Я завернув до парку. Як завжди, я віддав енергію дневі. Кріпке повітря п’янило, і, побродивши серед алей, я з приємною, легкою втомою сів на лавці, неподалець брами.

Тут розгорнулось прекрасне видовище. З крутого узгір'я було видно, як переможено схилявся день — в далечині, над їжастим горбом димарів, перекинувся надщерблений казан, вихлюпнув розтоплену гущу, і вона ліниво текла вздовж обрію. На широкому днищі вихопилось кілька кварталів. Бистрі стьожки вулиць. Вокзал із маленькими, як дитячі забавки, паровозами та вагонами. Добірне намисто сигнальних ліхтариків.

І бігли ниточки рейок ген-ген у далечінь, у хвилюючу, принадну далечінь, що, вічно цілинна, вічно чекає на нових незнаних смільців.

Унизу — невтомна гонитва міста. Там сновигала рухлива, гомінка комашня, а над нею верещали сирени й мужньо погейкували здаля паровози, немов підбадьорюючи, підганяючи: швидше! швидше!

Я довго не міг одвести очей, ніби вперше побачив, і в мене лоскотно стискалося серце. Я згадав тоді мого приятеля, захватного юнака і трошки романтика:

— Життя! В ньому стільки переконуючої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість.

І я пошкодував, що друг мій зараз на вечірніх курсах.

Біля мене за кілька кроків темним погруддям підвівся менестрель одспіваного віку і теж споглядав далечінь. Але він був такий засмучений, суворий, наче маска японського Но. І довкола був спокій — тільки з трепетних, як лампади, красень-кленів капало й капало тічне золото. Своєрідна краса: якась урочистість в падінні листочків, стареча мудрість в задумі дерев.

День згасав, і верховіття парку ставало легшим, ніби підносилося д’горі. З густого натовпу дерев обережно здіймалася сутінь і м’яко павутинила людські постаті, що загрузали в падалишній бронзі.

Тільки один запізнілий промінь блукав серед алей, шукаючи, де б зручніше протягти стомлені руки. Врешті він ліг упоперек через доріжку, припавши до самотньої, зодягненої в чорне жіночої постаті, що сиділа трохи осторонь, на другому боці. Останніми зусиллями він запалив їй руді кучерки.

А може, постать сама непомітно потяглася до нього в жадобі хоч пізньої, але чистої ласки? Підставивши щоку під проміння, вона дивилася обіч — там, у химерному присмерку, мов обеліски Салманасара, застигали високі колони брами.

Мені здавалося, що в жінки зажура. І мені здавалось, що я розумію її — може, і несвідомо, але правдиво, як розумію музику міста, задуму дерев, повноту життя в його великих і дрібних контрастах.

Коли промінь згас, обличчя з рудими кучерками на скронях стало восковим. Виступав лише, як ранка, тонко окреслений розріз уст, а очі ховалися в тінь, під крило капелюха. Вона вийняла цигарку, розім’яла тютюн і… зупинилась в безпорадному рухові. Через хвилину, помітивши біля мене цигарковий, дим, вона несміливо підвелася. Я догадався.

Але мене попередив інший, високий, спритний, що несподівано вигулькнув на доріжці і вклонився з робленою ввічливістю.

Він був нерішучий. Вона засміялась. Десь закричала сирена, мов ранений звір, і над парком промчав завчасний смарагдовий метеор.

Тоді встали і покволом (він — оглядаючись, вона — пустивши замислено голову) рушили в сутінкову глибінь.

Проходячи повз мене, жінка байдуже кинула руку на стан, злегка усміхнулась — тільки грайливо зав’юнився кармін уст…

— Що?

Я гостро вп’явся очима в цю постать, я крикнув очима. Оглянулась.

Ні. Зразу і остаточно я переконався, що — ні.