Українська література » Сучасна проза » Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Читаємо онлайн Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Але з пригодонькою, як і в пісні: як не було, так і не сталося. Оксана щезла, так ніби полетіла з осіннім птаством у вирій і не вернулася. Не озивалася, не подавала ні вісті, ні знаку, не писала навіть рідній матері. Тітка Марфа, зрідка зустрічаючи мене, плакала, я втішав її як міг: Оксана з’явиться, треба трохи підождати, вчинила так, бо не могла далі терпіти, надто зранена в неї душа, не пише й не озивається— до цього привчила всіх нас війна, коли на довгі роки відірвані були від своїх рідних без будь-якої надії. Втішав тітку Марфу, а сам од розпуки готов був ламати свій трактор, гризти залізо, хоч, правду сказати, ламати й не було чого, трактори наші більше стояли, ніж рухалися, ремонтна „літучка“ літала між тракторними бригадами й тракторами без видимих наслідків, за „літучкою“ іноді з’являвся товариш Положай з традиційним закликом використовувати техніку до дна, за Положаєм гнався голова колгоспу, чорно кленучи передову радянську техніку, а збайдужілі до всього на світі трактористи ждали тільки колгоспну куховарку тітку Настю, яка привозила смачний борщ з свининою, смажених курчат з молоденькою картоплею в сметані, вареники з вишнями і з медом, — і все це в рахунок угоди, укладеної між МТС і колгоспом і за цінами вже й не земними, а ніби небесними чи з підводного царства, тобто надурняк, бо механізатор — це, вважай, не селянство, не колгоспник, а робітничий клас, гегемон, господар життя.

Соромно мені було грати роль гегемона, відсиджуючись біля проіржавілого „Універсала“, — вже краще було б найнятися возієм пального, і то більше користі: запріг пару конячок, поклав на воза дві бочки з пальним, повіз до одного трактора, до другого, до третього— і вже ніби щось зробив.

А так я мовби гегемон, а насправді — дармоїд.

Найдужче гнітило мене почуття покинутості. Мабуть, уперше я досить гостро зазнав його ще на Рейні, коли поїхала від мене Оксана, але тоді, за інерцією прямолінійного фронтового мислення, все пояснювалося надзвичайно просто: всі ми відірвані від Батьківщини, у нас особливе завдання і особливе становище, тому треба забути про все особисте, про серце і душу, треба терпіти і, може, навіть зрікатися всього звичного, підпорядковуючи своє життя тільки виконанню обов’язку.

Все те лишилося далеко позаду, в моїх спогадах і в анкетах кадровиків, вже ось кілька років я вдома, і чим же віддячила мені Вітчизна? Зміїним сичанням якогось плюгавенького Сироти?

Я повернувся до первісного стану не тільки тому, що тут була моя рідна мати і малий брат, і не тільки в сподіванні саме тут перехопити першу вість від Оксани, але й у темній надії на те, що хтось рано чи пізно згадає про мене, зрозуміє всю обурливу несправедливість, за яку я не фігурально, а по-справжньому проливав свою кров…

Гай-гай!

Все мовчало: простори, часи, люди, державні установи, партія більшовиків і найпередовіше в світі марксо-ленінське вчення. Холодна безжальність соціалізму до одного з своїх вірних захисників. Горе захиснику чи горе соціалізмові? Тоді я ще не знав.

Восени, коли в школах і вузах почався новий навчальний рік і коли мої колишні однокурсники прийшли до аудиторій уже студентами четвертого курсу, я одержав листа з Нижньодніпровська. Приніс його мені в поле до трактора Марко, весь світився од радості, голос йому зривався від хвилювання.

— Миколо, це ж, мабуть, від Оксани!

Я обняв його за худі плечики, пригорнув до себе.

— Ох, Марку дорогий! Спасибі тобі, та тільки це не від Оксани.

— Тоді від кого ж?

— Знайшлася якась добра душа. У тебе як там у школі?

— Наче нічого.

— Ото й гаразд. Учитель твій Дмитро Карпович до тебе як?

— Та нічого. Він сказав, що оце зараз у зв’язку з боротьбою проти космополітів ми поставимо п’єсу Олександра Корнійчука „Правда“.

— З чим, з чим у зв’язку? Щось я не розчув.

— У зв’язку з боротьбою проти космополітів.

— А ти хоч знаєш, що це таке — космополіти?

— Ну… Дмитро Карпович сказав, що це те, проти чого треба боротися.

— І як же ти думаєш боротися?

— А я не знаю. Дмитро Карпович сказав, що він нам скаже, як це треба робити.

Я пильно глянув Маркові в очі. Дитяча прозорість, ще нічим не скаламучена, але десь на самому дні клубочиться щось темне, незбагненне і загрозливе. І хто перший добереться до тих глибин, той зможе спрямувати цю чисту, довірливу душу так як йому забагнеться, — ось де весь жах і вся безнадійність нашого життя! Адже завтра Бугайов скаже Маркові, що він повинен боротися проти свого рідного брата, і малий, простерши руки до свого улюбленого учителя, зречеться не тільки мене, а навіть рідної матері, бо вже він привчений, що живі люди ніщо перед так званими високими ідеями.

— Все добре, Марку, — сказав я. — Дякую, що приніс мені листа. Вітай маму. Якось, може, виберуся в село. А тобі головне: добре вчитися. Ти ж хочеш чогось досягнути в житті?

— Хто б то не хотів? — норовисто роздуваючи ніздрі, вигукнув Марко.

— От ми з тобою й домовились. Прибіжиш ще до мене?

Не було тоді ні рейсових автобусів у наших степах, ні мотоциклів мало не в кожній сім’ї, навіть велосипеди вважалися рідкістю, а в кого й були, то німецькі поліцаї реквізували під час окупації. Так і ходив мій народ пішки, як і тисячу літ перед тим.

Жалко мені було худенького слабосильного братика. Десяток кілометрів сюди, тепер ще десяток назад — страшно подумати!

— Погуляй трохи, скоро обід привезуть, хоч підгодую тебе трохи, — притримав я Марка.

— Вдома пообідаю! — безжурно махнув він рукою.

— Сьогодні куховарка обіцяла щось смачненьке. Ти що любиш з їжі?

— А нічого!

— Як то?

— Дмитро Карпович каже, що їжа — це не головне.

— А що ж головне?

— Головне — ідейність! Як каже герой п’єси Олександра Євдокимовича Корнійчука Часник: „Хіба можна допустити, щоб живіт убив мечту?“.

Я поляскав його по тому місці, де повинен бути живіт.

— Тобі нічого боятися: твій живіт нічого не вб’є. То не зостанешся?

— Побіжу!

Я ніяк не наважувався розпечатати принесений Марком лист. Вже брат зник за горбами на краю моєї тракторної загінки, а я стояв з конвертом у руці, думав про останні хлопцеві слова. Хіба не був таким і я ще зовсім недавно? Теж вірив у корнійчуківських Галушку, Часника і міліціонера Редьку, вважав, що тільки такі добродушні чудії і живуть у степах України. А повернувся з фронту і застав у селі залізнозубого Левченка, а в районі підлого

Відгуки про книгу Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: