Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Тричі поцілувалися, міцно, щиро. Варивон, перехопивши рукою жінчину шию, опустив долоню на блузку і вже з-за плеча усміхнувся:

— От шкода — свою жінку покидати. Вона як пісня в мене: радість посилить, а смуток розвіє. Тільки в ці дні моя пісня зажурилась. Пішли, дорога. — Так і вийшов із хати і пішов селом, пригортаючи молодицю.

«Такого біда не скрутить. Воїн», — любовно провів невисоку огрядну постать Варивона і знову, кривлячись од болю, змислився над своєю долею.

Григорій Шевчик в ці дні, до мобілізації його року, хотів якнайбільше побути з дітьми, з дружиною, бабою Ориною. Раптом усе домашнє стало дорожчим, начебто він тепер бажав наверстати минуле, коли більше часу проводив поза домом. Раз навіть майнула думка: «Певно, Дмитра завжди так тягнуло до родини, як мене зараз».

Але невідкладні турботи від зорі й до зорі тримали Григорія серед людей. Він перший гостро розкритикував маршрут, по якому мали гнати в тил колгоспну худобу. Од злості голос у Шевчика став більш різким і книжним:

— Це план, можна сказати, канцеляриста Скоробреха, який все врахував, крім… війни. Прямо тобі стратег — гуртами захотів осідлати дороги найбільшого руху.

— Зате це найкоротший шлях, — спробував хтось оправдатися.

— До повної плутанини або й загибелі — ви хочете сказати? — відрізав Григорій. — Худобу ми переправимо через Буг і поженемо польовими дорогами.

— Ех, скільки пашні витолочимо, — зітхнув Олександр Підіпригора.

Григорій з докором поглянув на гуртовщика і ледве сам не зітхнув. Одначе зразу ж нахмурився, щось пробурмотів про мирні настрої і заговорив про новий маршрут. Другого дня Шевчик уже запасливо добував у районі медикаменти для людей і худоби, а потім в конторі колгоспу влаштував «художню частину» канцеляристам, які, старанно виготувавши списки худоби, трохи припізнилися з різними довідками для гуртовщиків і доярок.

— У нас же нема типографій, — спробував захищатися бухгалтер.

— Скоро лінотипа для лінивих типів підвезуть. Прямо на парашуті в контору спустять, — похмуро пообіцяв Григорій. — Жінки як-небудь і сюди вам зможуть обід принести. Тепер не обов'язкова розкіш на всякі перерви час убивать.

Додому Григорій прибігав зрідка і вже дорогою добрішав; якась тиха задумана усмішка опускала куточки його темних заокруглених уст.

Розважав, як міг, Софію, дітей і часто замислювався, забувши скинути руку з пухнатенького засмаглого плеча Люби. Було боляче. Ще тільки на життя починали слатися дороги, і так по-дурному війна обірвала їх.

«Що ж, Григорію, пора воювати, брати гвинтівку до рук. Пора», — згоджувався.

Неясно у мареві бачив війну. Ішов у думах насупроти неї і жалкував, що невелику мав військову спеціальність: був рядовим зв'язківцем.

Надвечір, перед самим його від'їздом, тихо підійшла Катерина і припала чорнокосою головою до його грудей, потім відхилилась назад і попросила:

— Тату, ти нас не забувай. Листи частіше пиши. Ти перше дома мало був, тепер поїдеш, а ми ж тебе любимо, тату, аби ти знав, як ми тебе всі любимо, — обняла його тонкими ручками і притулилась головою до щоки батька.

— Хто тебе, доню, навчив так говорити? — зразу майнула догадка, що Софія розмовляла з дочкою.

— Я сама, тату. Ти все думаєш, що я маленька… А скільки я тебе, бувало, дожидалась вечорами. Усі уроки вивчу, художні книжки почитаю, а тебе все нема. Ти ж так гарно співати умієш, а нам рідко-рідко співав.

Бліднучи, Григорій слухав мову дівчини і тепер зрозумів, що не зумів прихилити до себе дитячих сердець, що діти розуміли більше, ніж він гадав. І, жалкуючи, що не можна повернути минуле, заговорив тихо й гаряче, не випускаючи з обіймів Катерини:

— Так, дочко, твоєму батькові треба було бути більш уважним. Тільки ти не думай, що він вечорами розгулював. Твій батько робив буденну роботу, робив, скільки хватало сили, бо думалось не про себе одного, а щоб краще було людям. Ти ще не знаєш, дочко, що таке село. У ньому багато хорошого, але й корінці бур'яну залишилися, накип минулого де-не-де до нашого берега прибивається. І твій батько не проходив байдуже повз усе, аби, мовляв, йому добре було. Він гнав у шию ледарів, п'яниць, дряпіжок, прихованих ворогів; непокоївся серцем за нові зелені паростки. Часом і помилявся, а робив багато, як совість підказувала йому… Ти мене розумієш? — раптом подумав, що не треба було цього говорити дівчині.

— Розумію, тату. Ти хороший у нас. Тільки мати часто плакала, коли тебе довго дома не було.

— Повернуся з війни — більше плакати не буде. Я маму дуже люблю.

З дитячою довірою подивилась Катерина на батька, щось розмірковуючи, а потім м'якими устами, перехиляючись, навскіс поцілувала його.

— І ми всі тебе, татку, любимо. Так любимо… Мати нам що не почне говорити, а тебе і спом'яне.

Схвильований Григорій вийшов у другу половину хати. Так он яка його Софія. За отими жартами, часом ущипливими, надокучливими, ховалось велике материнське серце. А він не зміг чи не хотів розпізнати його.

— Що ж, жінко, — промовив, сідаючи за стіл, — вип'ємо за твоє здоров'я, за майбутнє наше життя, добре до самого віку, — схилився над нею, цілуючи невеликі уста.

— Ой, Грицю. Що ти, Григорію! — обвила його шию міцними руками, і очі, обличчя засяяли в неї такою радістю, що йому було совісно дивитись на неї.

— А другу чарку, щоб краса твоя не марніла. Щоб все тобі було, чого сама собі бажаєш.

І незчулись, як хату заповнили сутінки, поприбігали діти, з дійницею увійшла баба Орина.

Так, — думав Григорій, — як буде ласкава доля до нього, битиметься за трьох — удачу він мав не тільки поміж людьми: своя сім'я не чула в ньому душі.

Далеко за північ тихо розмовляв з дружиною, так і заснув, притулившись до її невеликих грудей. А Софія лежала на правій руці чоловіка, перебираючи рукою поріділі чорні кучері, дивилась і надивитись не могла на такі рідні риси дорогого обличчя. Так і світанок застав її, коли треба було будити Григорія в похід.

V

Ревіли дороги.

Машини до самого неба підіймали сірі незграбні стовбури пилу, і він осідав на закурені обличчя червоноармійців, на обважнілі хліба, на покалічені придорожні липи і верби. Часом десь із-за лісу або з-під хмари вилітало кілька самольотів; від них, блискучо коливаючись, відривались продовгувасті бомби, і земля, ахкаючи, підіймалася вгору чорносизими стовпами. На