Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

3 полегшенням зітхнув Дмитро, вдивляючись в злобно пересмикнуте обличчя: розвіявся сумнів, що кілька разів холодив його — а може даремне пролилася кров.

— Біжи, Андрію, до Марка Григоровича. Хай запрягає коня і приїжджає сюди. Не заблудиш?

— Ні. А як же ви? Дайте я вам ногу перев'яжу.

— Я сам. Біжи скоріше. Біжи, сину!

— Стогнучи, звивається на землі невідомий.

— Нічого, не здохнеш, — злісно слідкує за побілілим обличчям, на яке спадає ріденький, пітний чуб кольору перегнилого лика.

Дмитро ножем розрізує штанину біля рани і починає перев'язувати її.

* * *

Хтось схиляється до нього. Він відчуває це, не розплющуючи очей, — тільки по тому, як згустилась темінь над ним.

Куди ж він пливе? Щемить серце, млосний перестук перекочується в голові, і все тіло аж пашить вогнем, наче на ньому перекручують розпечені обручі. Ще неясно віє над ним широкими крилами світ, і в ньому Дмитро ловить то до болю знайоме курликання журавлів, то якесь слово, значиме і таємниче, то признаний форкіт коня, то зміну теплих струмків, то повів розпареного чебрецю. Все це знову розходиться, неначе вітер в привіллі, і щось нове випливає — тільки напружити пам'ять і вловиш його.

І раптом високо-високо над ним розкинулась темносиня річка. Вона звивається в темних берегах, невеличкими озерцями просвічується осторонь, переливається м'яким сяйвом великих зірок. То Чумацький Шлях пливе над ним, розділяючись на дві дороги.

Тихo шумлять розлогі дерева. Часом на чорному тлі різне око тендітний стовбур берези, і знову перехитується річка, глибинна, спокійна. Курличуть колеса. Ось шина ударила в корінь, забряжчали орчики, біль терпко обізвався в нозі. Дві голови нахиляються до нього, і він скоріше відчуває ніж пізнає Андрія і Соломію.

— Дмитре Тимофійовичу, ми вас на ніч в нашій хаті залишимо, — торкається дівоча рука його руки.

І він заплющує очі, сповнений якимсь новим почуттям, почуттям, що в його житті трапилось щось значиме. А що. воно? Ага, він житиме! Ні, не те, не те. Він добре діло зробив. А люди, які ж люди з ним… Соломія, Марко Григорович, Андрій… Все стає незвично хорошим, і чуже життя розстеляється так само близько, як і своє. Він хоче навпомацки найти руку Андрія і не знаходить. Син! Дванадцять років, а він біжить на поміч. І постріли не спинили.

— Андрію!

— Що, тату? — нахиляється до нього, обдаючи переривчастим подихом.

— У село поїдеш, тільки маму, бабу не перелякай. То у мене крові багато витекло.

— Гаразд, тату. Довеземо до Марка Григоровича і я — верхи додому. Болить у вас?..

Широкий гул м'яко сповиває Дмитра. У його житті сталися нові події. Хай ніхто не знає про них, тільки його серце — і це вже добре. І поки що сильне почуття, що радісно зв'язує його з усією країною, з усіма рідними людьми, перемагає чуття болю. Проте згодом воно знову підкрадається, вогнем наливає тіло, стискує серце; тяжко віддаляється небесна ріка, плямами розтікається, тільки шум, невловимий, тривожний, все плеще і плеще, неначе невсипущий колос…

У хаті біля нього сидить Соломія, але Дмитро настороженим слухом відчуває присутність ще якоїсь людини.

— Тут хтось є?

— Це Степанида Сергієнко, моя подруга.

— Ми будемо доглядати вас, Дмитре Тимофійовичу, — з просвітку напівпрочинених дверей насувається чорна брила і зупиняється біля Соломії.

— Завдав людям клопоту, — щиро жалкує і виразно пригадує завзяту Степаниду, студентку університету.

Млосно шумить в голові, така слабість у всьому тілі, що навіть дивитися тяжко на блищик зорі, яка тремтить і тремтить у невеличкому шматку неба.

— Що ви, Дмитре Тимофійовичу! Таке скажете. Ви для нас, можна сказати, життя не шкодували, — гаряче заговорила Степанида. — Коли б я Могла вам чим пособити, коли б я могла ваш біль перетерпіти…

І добре Дмитрові слухати схвильоване слово дівчини, хоча не забуває з насмішкуватим співчуттям відмітити: м'яко говоріть, а характеру твердого — не в батька вдалася.

Світанком приїхали Югина, мати, Андрій і лікар.

— Дмитре! — припала жінка до чоловіка і не могла одірватись, обдаючи його сльозами і гарячим диханням.

— Хоч би людей постидалась, — спробував оджартуватись. — І не вмивай мене сльозами. Ну, не треба, Югино.

— Через місяць брикатиме ваш вояка, — відповів після перев'язки лікар на німе запитання Докії. — Кість не зачеплена.

— І то вже гаразд, — зітхнула мати, її запалі очі просвітилися вогким блиском.

І знову гойдалась перед ним просвітлена ріка, а потім рознилась вона безмежним морем; росистий житній та пшеничний колос перехитувалися з ниви до нього, шукали рук його, і невимовно добре було їхати своїми рідними полями, де кожен пагорбок, де кожна долинка поріднена якоюсь згадкою чи то дитинства, чи то юності, чи уже середніх років, коли на скронях починають сріблитися перші ниточки.

І ні разу Дмитрові не подумалось про недалеке майбутнє, що тепер підійшло впритул до нього, ні разу не подумалось про той лихий дикий корінь, що викинув свою ядучу ворсину в несходимий яр, ні разу не подумалось, що цим пострілом обривалось його мирне хліборобське життя. Нове почуття полонило його, давало ясність думкам, як сонце дає тепло багатій ниві. І як ніколи, тягнуло тепер Дмитра в поля, до людей, до праці. Тому й лежали поруч із ліками безості й остисті колоски, розповідаючи про ті дива, що робились без нього на ланах.

Третього дня, коли він лежав після перев'язки на високому ліжку, в хату вбігла Ольга:

— Таточку, до нас дядя Іван Васильович на машині приїхав і знову мені книгу привіз. Дивіться!

Пригинаючись у дверях, увійшов Кошовий.

— Добридень, бригадире. Як здоров'я? — підійшов до ліжка і поцілував Дмитра. — Велику птицю спіймав, Дмитре Тимофійовичу. За її польотом давно слідкували. Більшовицька подяка тобі. Одужуй скоріше. Що колоски розповідають? — усміхнувся і присів у головах.

— Різні новини розповідають. Перехресний спосіб сівби порадує нас, Іване Васильовичу.

— Марія Опанасенко тобі привіт і найкращі побажання Передавала, а в Навроцького, як почув, аж сльози заблищали.

— Що він тепер робить?

— Нові гатунки жита виводить. Захопив собі таку площу, що на ній і дослідна станція вмістилася б.

— Цей захопить. На рибалку не їздили?

— Ніяк не зберусь. З тобою хотілося…

— Поїдемо, Іване Васильовичу. Одне місце я таке намітив.

— Знову цілу ніч протримаєш на воді?

— Цілу ніч, — і захоплюючись розмовою, планами, Дмитро забуває за рану.

ІІІ

— Ти чого?

Він прокидається від знайомого ласкавого дотику невеликих пальців, від повіву гарячих краплин, що падають йому на щоки. І раптом з острахом