Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

в тому немає. Та й бачити мені не треба було. Я ж сам пам’ятаю, як колись цілувався нишком у хвилинку темряви перед відвертим «добраніч». Коли видно всі ознаки достиглого почуття — ті любовні відтінки й нотки, що їх годі приховати, несвідома ласкавість у побіжних поглядах, і мимовільна ніжність у голосі, й млосна дзвінкість у співі,— чи треба ще бачити поцілунки на добраніч? Вони тоді неминучі. І знай, рідна моя, хоч би там що було у вас, я тебе не винувачу.

— Та його… небагато й було, — промимрила вона.

— А я б дуже здивувався, якби ні. Я ж тебе знаю. Я й так здивувався. Після дванадцяти років, прожитих з тобою, це все таке несподіване…

— Діку, — перебила його Пола, нахилившись уперед і допитливо дивлячись на нього. Тоді хвильку помовчала, добираючи слів до своєї думки, і рішуче повела далі.— Признайся, а чи не було в тебе за ці дванадцять років чогось більшого?

— Я ж сказав, що не винувачу тебе, — відмовив він ухильно.

— Ти не відповів на моє запитання, — не відступала вона. — Я питаю не про легенький флірт, невинне залицяння. Я маю на увазі справжню подружню невірність. Скажи, було в тебе таке?

— Колись давно було, — признався він. — Небагато й дуже недовго.

— Я часто питала себе про це… — мовила вопа замислено.

— Я сказав, що не винувачу тебе, — ще раз повторив він. — І тепер ти знаєш чому.

— Ну, тоді й я мала таке саме право, — відказала вона, та враз квапливо додала: — Тільки в мене нічого такого не було, Діку, ані разу. Але ти справді завжди проповідував один закон для чоловіка й жінки.

— На жаль, тепер уже ні,— усміхнувся він. — Одна річ міркувати абстрактно, інша — скуштувати на собі, і за ці останні тижні мені довелося змінити переконання.

— Цебто ти вимагаєш, щоб я була вірна тобі?

Дік кивнув головою й пояснив:

— Поки живеш зі мною.

— А де ж тоді рівність?

— Ніякої рівності немає,— похитав головою він. — О, я розумію — це здається дитинячою непослідовністю. Але мені аж у таких дійшлих літах довелося відкрити стародавню істину, що жінка — це не чоловік. Усе, що я знав з книжок і теорій, розсипається на порох перед тим правічним фактом, що жінка — мати наших дітей. Бач… я до останку ще мав надію, що в нас із тобою будуть діти. Але з цим тепер скінчено. Тепер ідеться про те, що в тебе на серці. Своє я тобі вже відкрив. Відкрий і ти мені своє, а потім ми зможемо вирішити, що нам робити.

Пола довго не відповідала. Аж як мовчанка стала гнітюча, вона зітхнула:

— Ох, Діку… Я ж люблю тебе й завжди любитиму. Ти моя Червона Хмара. Ти знаєш, я оце вчора була у тебе на веранді й повернула свого портрета обличчям до стіни. Вийшло щось жахливе. Я не змогла дивитися, зразу перевернула назад.

Дік запалив сигарету й чекав.

— Але ти не відкрила мені всього, що в тебе на серці,— нагадав він урешті ледь докірливо.

— Я люблю тебе, — знов сказала Пола.

— А Івена?

— Це зовсім не те. Як жахливо, що доводиться отак з тобою говорити! Я сама не знаю. Я ще не можу добрати, що в мене на серці.

— Це кохання? Чи легкий романчик?

Вона похитала головою.

— Зрозумій же, що я сама не знаю! Невже ти не розумінні? Адже я жінка. Я не мала змоги свого часу «передуріти», як ото чоловіки. І тепер, коли таке сталось, я не доберу, що діяти. Мабуть, Шоу й ті, хто йому вірить, мають слушність. Жінка — хижачка. А ви обидва — така велика здобич! Я нічого не можу з собою вдіяти. Занадто сильна спокуса. І ще я бачу, що зовсім не знала себе. Раніш я б сама нізащо не повірила, що здатна так поводитись. Я не можу без тебе. І без Івена не можу. Мені потрібні ви обидва. Це не легкий романчик, повір мені. А якщо й так, то я сама цього не знаю… ні, ні, це не так, не так.

— Тоді це кохання.

— Але ж я кохаю тебе, Червона Хмаро.

— А кажеш, що кохаєш його. Не можна кохати двох відразу.

— Можна. І я кохаю. Я кохаю вас обох… Бач, яка я відверта. Я все скажу. Мені треба якось це розплутані. Я гадала, що ти мені допоможеш. Ось чого я й прийшла до тебе. Мусить же бути якийсь розв’язок.

Вона дивилась на Діка благально, та він відповів:

— Вибери когось одного. Або Івена, або мене. Інакшого розв’язку я не можу уявити.

— Отак же й він каже. А я не можу зважитись. Він вирішив був зразу піти просто до тебе. Але я йому не дозволила. Він хотів поїхати геть, але я його не пускала, хоч і знала, як тяжко вам обом. Мені було треба мати вас разом, порівнювати, зважувати обох вас у своєму серці. І нічого в мене не вийшло. Мені потрібні ви обидва. Я не можу зректися жодного.

— На жаль, як сама бачиш, — почав Дік, і в очах у нього блимнула насмішкувата іскринка, — нехай навіть у тебе є полігамічні нахили, але ми, дурні самці, не можемо змиритися з таким становищем.

— Не будь жорстокий, Діку, — запротестувала вона.

— Пробач. Я нехотячи. Адже й мені боляче, і це була спроба терпіти біль з філософським спокоєм.

— Я вже казала йому, що з усіх чоловіків, яких я будь-коли знала, він один рівний моєму Дікові, і все ж мій Дік, як людина, більший за нього.

— Ну що ж, ти була вірна мені й собі,— пояснив їй Дік. — Ти була моя, поки я був для тебе найбільший у світі. А потім найбільшим зробився для тебе він.

Пола похитала головою.

— Давай я спробую розв’язати цей вузол за тебе, — провадив він. — Ти сама не знаєш, чого хочеш і на що зважитись. Ти не можеш вибрати одного з нас, бо ми обидва однаково потрібні тобі, так?

— Так, — шепнула вона. — Тільки потрібні ви мені по-різному.

— Тоді все вирішено, — коротко сказав він.

— Як це?

— А ось як, Поло. Я програв, а Грейм виграв. Невже ти не бачиш? Виходить, що я для тебе тільки рівний з ним, рівний і не більше, хоча на моєму боці перевага в цілих дванадцять років, прожитих з тобою, — дванадцять років любові, усі спільні радощі, прикрощі, спогади… Господи боже! Якби все це кинути на Івенову шальку терезів,