Українська література » Сучасна проза » Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Читаємо онлайн Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
взяли гвинтівки до ноги і вийняли цигарки.

— Гімназисти? — запитав котрийсь з них.

— Йя! Йяволь!

— Пан з котрої класи?

— Аус дер лецтеи клясс…[305]

— Ми також. Тільки он Юзек, — австрієць кивнув на того, що зостався біля Козубеика, — з передостанньої. Мали сі дипльомувати сей рік. Пан палить? Перепрошую. Прошу пана…

Це не були, власне, австрійці. Це були стрільці так званої Української галицької армії[306], що її сформовано в Австрії з галицької молоді — «рятували соборну Україну від більшовиків».

І враз запанувала незручна мовчанка. Гімназистів було четверо і четверо. Четверо російських і четверо австрійських. Про Австро-Угорщину російські гімназисти з підручника Іванова[307] знали: це «лоскутна» імперія Франца-Йосифа Габсбурга[308] — країна переважно гірська, клімат у різних частинах не однаковий, флора середземноморська, чорноморська й балтійська, фауна палеарктична[309], населення вісімдесят дві і три чверті людини на квадратний кілометр. Про російських гімназистів австрійським гімназистам було відомо: вони також навчаються закону божого, історії, географії, чотирьох мов, математики, ба й філософської пропедевтики теж. Вони складають іспити, провалюються на переекзаменовках, дістають одиниці й сідають у карцер.

Розмова не зав'язувалася. Чотири гімназисти стояли з книжками під пахвами — вони йшли собі до гімназії, і, коли б не цей переворот, вони б зараз сиділи над латинським екстемпорале. Це було, безперечно, соромно, і вони почували себе пігмеями. Четверо інших гімназистів стояли в сталевих касках з гвинтівками в руках: вони ввійшли до міста з боєм і щойно забили голову ревкому, слюсаря Буцького, — он він лежить горілиць. І вони почували себе переможцями-завойовниками.

Один з австрійців поправив німецьку каску на голові і неголосно заспівав: «Не пора, не пора, не пора…»[310]

Туровський знав і цю пісню. Він же був перший співака на цілу гімназію, в церковному хорі перший бас.

— За що ви його?.. — насмілився Сербин, кивнувши на Козубенка.

Другий австрієць взяв у Макара з рук книжку і спробував прочитати перші рядки. Але по-російському язик йому не ламався. Він засміявся і віддав книжку Макарові назад.

— По-кацапський, — сердито сказав він, — тепера най пан забуває. Ниньки по-український студіюватимете!

— Більшовик! — знехотя відказав на Сербинове запитання третій австрієць. — Сі переховував, сі хоронив…

— «Довершилась Україні кривда стара…» — підтяг і Туровський.

Тоді наперед висунувся Макар. Його бліде, веснянкувате обличчя було зовсім біле, і ластовиння тепер виступало, як намальоване навмисне. Він аж зіп'явся навшпиньки і притис руки до грудей чимдуж. Та Сербин мерщій відсунув його назад і заступив. Макар міг зіпсувати все — адже він заговорить зараз по-російському, і ще не відомо, як галичани-легіонери реагуватимуть на це. При владі червоних Макар вільно розмовляв по-українському, але при Центральній раді він висловлювався принципіально тільки по-російському. За це його двічі побили сотники і хорунжі.

— Це помилка! — скрикнув Сербин.

— Дер іртум! — прохопився-таки Макар. — Ер іст кайн більшовик![311]

Бронька Кульчицький сіпнув Сербина за рукав.

— Але ж…

— Мовчи! — прошипів Сербин. — Він же з нашого міста… він залізничник… свій… Це помилка! — гукнув він до австрійців. — Він українець!

— «Най пропаде незгоди та тяжка мара…» — наспівував далі Туровський.

Козубенко випростався, губи його затремтіли. Він знову обтер чоло рукавом і зробив чорний чубик на своїй русявій голові. В грудях заскиміло тоскно і млосно. Це ж зрада! Так рятуються боягузи! То ж не він сказав, що він не більшовик.

— Доправди? — нерішуче перепитали австрійці. — Пан є українець?

Серце гупало і завмирало. Ні! Козубенко не може прийняти заступництво в такій формі. Ні, ні! Нехай розстріляють зразу ж тут, під цією стінкою бакалійної крамнички! Кров ударила в голову, і він уже розтулив уста.

Та зненацька — ніяк неждано саме тут і тепер — зовсім близько, на початку вулиці, де звертала дорога на Ставіславчик, раптом гучно сплеснули звуки духового військового оркестру. Гармати ще гупали раз у раз на київській лінії, кулемети ще гуркотіли за вокзалом, гвинтівки ще били пачками з Нового Плану[312], а несподіваний оркестр вже виконував «Ще не вмерла»

Відгуки про книгу Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: