Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

І тут Ремарк закричав так голосно, що одна з офіціанток поблизу нашого столу спершу злякано застигла на місці, а потім кинулася геть:

— Газ! Газова атака! Газ!

А Юнґер почав відтворювати десертною ложкою звук дзвонів, що б’ють на сполох, та потім спинився, ніби почув якийсь внутрішній наказ, і враз посерйознішав:

— Відтоді, згідно з наказом, ми стали натирати зброю та всі металеві частини мастилом. Далі нам звеліли одягати протигази. А згодом ми побачили у Мончі, незадовго до битви під Соммою, солдат, які постраждали під час газової атаки: вони стогнали й задихалися, а з очей у них текли сльози. Але найгірше хлор впливає на легені — він їх випалює. Я бачив жертв цього газу не лише в наших, а й у ворожих шанцях. А невдовзі англійці почастували нас фосгеном, який має такий специфічний солодкавий запах.

Настала черга Ремарка:

— Вони кашляли й задихалися по кілька діб, аж поки не викашляли цілком шматки своїх спалених легень. Та найгірше було те, що вони не могли вийти з окопів під час фронтального артобстрілу, бо газова хмара, ніби велетенська медуза, розпласталася над землею і проникла в кожну ямку. Найбільше дісталося тим, хто зарано зняв протигаз… Особливо часто таке траплялося з недосвідченими новачками… Ці юні розгублені хлопці… Ці бліді обличчя приречених на смерть… У завеликих уніформах… Ще за життя на їхніх обличчях застигала моторошна маска мертвих дітей… Одного разу ми, копаючи траншеї, наблизилися до передової, і раптом побачили цілий окоп таких бідолах… Їхні обличчя стали синіми, а губи почорніли… Вони поспішили зняти протигази — і назавжди лишилися сидіти в окопі… Задушилися кривавими згустками…

Обидва письменники вибачилися переді мною, мовляв, це вже трохи занадто для такої ранньої години. І взагалі їх лякає, що така юна панночка цікавиться страхіттями, які несе з собою війна. Я заспокоїла Ремарка, що намагався переплюнути Юнґера у спробах удавати із себе кавалера старої школи. Сказала, що не треба зважати на мене, бо ж фірма «Бюрле», яка замовила нам дослідження, вимагає повної достовірності і в деталях.

— Чи знаєте ви, який калібр випускали в Ерліконі на експорт?

Потім я попросила їх розказати ще більше подробиць.

І оскільки Ремарк мовчав, невідривно дивлячись на міст, що вів через Ліммат до міської ратуші, Юнґер, який справляв більш ділове враження, розповів мені про вдосконалення протигазів, а також про отруйну речовину під назвою «іприт», уперше застосовану в червні сімнадцятого року німцями — у третьому бою під Іпром. Цей газ був невидимим і майже без запаху, він скидався на туман, який зависає низько над землею, а його дія відчувалася аж через три-чотири години, коли клітини вже починали руйнуватися. Дихлородіетиловий тіоетер, він же «гірчичний газ» — масляниста сульфуроорганічна сполука, що поширюється крихітними крапельками, від яких не врятує жоден протигаз.

Далі Юнґер описав мені, як за допомогою отруйних речовин із групи «жовтий хрест» були переможені без бою і знищені ворожі шанці. І продовжив розповідь:

— Але пізньої осені англійці захопили під Камбре великий склад боєприпасів з іпритом — і застосували все це проти нас. Там було стільки сліпих… Скажіть-но, Ремарку, хіба не тоді був поранений найбільший єфрейтор усіх часів та народів?[14]" Потім він потрапив до лазарету в Пасевальку… Там зустрів кінець війни… І вирішив стати політиком…

Після короткого походу по крамницях — Юнґер купив сигари, зокрема й вироби найстарішої в Європі фабрики сигар «Бріссаґо», а Ремарк за моєю порадою придбав для своєї дружини Полетт шовковий шалик у Ґрідера, я відвезла обох панів у таксі на головний залізничний вокзал. У нас лишалося ще трохи часу, тож ми зайшли до кав’ярні на вокзалі. Я запропонувала на прощання випити по келиху легкого білого вина. І хоча все найважливіше вже було сказано, протягом наступної години я зробила ще кілька нотаток. Я поцікавилася, чи довелося їм під час останнього року війни мати справу з англійськими танками, які тоді почали активно застосовувати. Обидва відповіли, що особисто на них жоден танк не наїхав, а Юнґер додав, що його підрозділ зустрічався під час бойових операцій із багатьма «обгорілими велетнями». Солдати намагалися захищатися від танків за допомогою вогнеметів або ж кидали зв’язки ручних гранат.

— Ця зброя, — додав Юнґер, — тоді ходила ще в дитячих черевичках, так би мовити. Час швидких і мобільних танкових атак ще не настав.

Потім з’ясувалося, що обидва письменники були уважними спостерігачами повітряних атак. Ремарк пригадав, як у шанцях або в поході билися об заклад:

— Ставкою могла бути порція кров’янки або п’ять цигарок, і загалом не мало значення, який саме літак упаде — наш «Фоккер» чи англійський одномісний «Спад». Кількісна перевага все одно була не на нашому боці: на один наш літак припадало п’ять англійських або американських.

Юнґер підтвердив:

— Матеріальне забезпечення ворога було незрівнянно кращим, особливо в повітрі. Але ми все ж заздрили нашим