Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

— Я не бився в цих шанцях, хоча й бачив, що з них лишалося потім.

Але про що б не йшлося: про риття окопів, доставку їжі чи зведення ночами загорож із дроту, вони могли відтворити в пам’яті кожну дрібницю. Їхні спогади були дуже точними й детальними, і лише час від часу вони відволікалися на анекдоти, наприклад, історію про те, як Юнґер із дуже висунутого вперед окопу спілкувався з англійцями чи французами, до яких було не більше тридцяти кроків, використовуючи при цьому шкільні знання іноземних мов. Під час опису двох атак та контратак мене охопило відчуття, ніби я була при цьому присутня. Далі говорили про англійські міни та їхню дію, про так звані «торохтілки», пляшки з вибухівкою, шрапнель, нерозірвані снаряди і важкі гранати з різними детонаторами: ударним, запалювальним чи сповільненої дії, про звуки, які видають снаряди різного калібру, снаряди, що летять звідусюди.

Обидва зналися на тому, як відтворювати голосом ці жахливі концерти під назвою фронтальний та фланговий артилерійський обстріл. Це мало бути схожим на пекло.

— Але, незважаючи ні на що, — додав Юнґер, — всі ми мали одну й ту ж рису, яка дозволяла перебороти нищівну силу війни та збагачувала нас усіх духовно, — це було радісне передчуття небезпеки, лицарська спрага перемоги. Я можу впевнено стверджувати: за роки цих виснажливих битв вогонь бою виплавив чистий і справжній військовий дух…

Ремарк засміявся в обличчя своєму співрозмовникові:

— Ну що ви, Юнґере! Ви говорите, як жокей-аматор. Ці фронтові свині у завеликих чоботях із засипаними землею серцями швидко озвіріли. Я припускаю, що вони цілком втратили і страх. Але не страх перед смертю, він завжди залишався з ними. Що вони вміли? Грати в карти, матюкатися, уявляти собі жінок із розведеними ногами та воювати, тобто вбивати за наказом. Професійні знання у них також були: вони могли поговорити про переваги малої піхотної лопати перед багнетом, бо ж лопатою можна не лише сильно вдарити у шию під підборіддям, а потім ще й по голові, чи навіть врізати навскоси — поміж шиєю та плечем. І тоді вже легко проштрикнути тіло наскрізь, — а ось багнет часто застрягає між ребрами і доводиться ставати ногою на живіт, щоб його витягти…

Оскільки жоден кельнер — а вони в «Кроненгалле» були бездоганно вишколеними й обережними — не наважувався підійти до нашого галасливого столу, легке червоне вино доливав у келихи Юнґер, який його й вибрав для нашої, як він висловився, «робочої розмови». Він підкреслено повільно зробив ковток із келиха і сказав:

— Все правильно, любий Ремарку. Але це ніяк не вплине на моє переконання: коли я дивився на своїх солдат, нерухомо застиглих у шанцях зі зброєю в руках, із причепленими до рушниць багнетами, а потім бачив, як розривається освітлювальний патрон і один за одним зблискують сталеві шоломи та багнети, мене переповнювало відчуття непереможності. Нас можна розчавити, але не здолати.

Після короткої мовчанки, якої неможливо було уникнути, Ремарк спершу явно хотів щось сказати, але потім махнув рукою, — вони одночасно підняли свої келихи й допили останні ковтки, не дивлячись один на одного. Ремарк м’яв у долоні хустинку із нагрудної кишені піджака. Юнґер час від часу зиркав на мене як на жука рідкісного виду, якого явно бракує в його колекції. А я продовжувала воювати з явно завеликою порцією шоколадного мусу.

Згодом обидва невимушено й жартівливо говорили про жаргон «військових свиней» і про те, як функціонував «зіпсутий телефон», тобто як неперевірені чутки передавалися між солдатами під час спільних походів «до вітру». Коли вони вживали надто вже брутальні вислови, то вибачалися перед «панночкою», тобто переді мною. Врешті почали хвалити стиль фронтових репортажів один одного.

— Ну бо хто ще лишився, крім нас? — запитав Юнгер. — Щоправда, у французів є цей божевільний Селін.

Відразу після сніданку — цього разу вже без шампанського, панове навіть погодилися на мою пропозицію поснідати мюслями Бірхера — ми продовжили нашу розмову, під час якої обидва дуже обережно — так, ніби я була школяркою, яку не можна шокувати, — розказували мені про газову війну, точніше, про розпилення хлору, про цільове застосування отруйних речовин із групи «синій», «зелений» і навіть «жовтий хрест»; при цьому вони використовували як власний досвід, так і чужі розповіді.

Ми перейшли на отруйні речовини після того, як Ремарк згадав актуальну в момент нашої розмови війну у В’єтнамі; він вважав злочинним застосування там напалму та отрути для знищення рослин, так званий «Agent Orange». Він сказав:

— Того, хто скинув атомну бомбу, вже ніщо не зупинить.

Юнґер засудив систематичне нищення джунглів отруйними речовинами, які розпилюють на величезних територіях, сказавши, що це — логічне продовження газової війни, однак погодився з Ремарком у тому, що «американець», попри кращу матеріальну базу, програє «цю брудну війну», бо в ній не може проявитися «солдатський бойовий дух».

— Але якщо бути до кінця чесними, це ж ми першими застосували хлор проти французів — у битві під