Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Так вони і йшли. Смерд весь час дивуючись, але й не тратячи свого щастя, а Марія борсаючись у щасті й нещасті, доки не підійшли майже впритул до Йонтиного, колись її власного, порогу. Марія знову спалахнула щастям, цього разу якимсь незрозумілим, аж прекрасним, у Смерда від того ледве не розірвалося серце, бо він ніколи не сподівався такого від своєї жінки, у нього закрутилася голова і захотілося… того! Але він зрозумів: вулиця, рух, люди, пух, вони підходять до Йонтиного порогу, потутукують горлиці, вже чекає їх із бабою Сашко, іде по рибу з сіточками Олексій, хміль ще не покинув його голови, але щастя його жило і в тому хмелі, більше того, росло, як тропічні квіти, обплутувало й забирало в полон. Вони дійшли до Йонтиного порогу, Марія пломеніла від щастя, бо на порозі таки стояв Йонта, стояв і Вова й визирала з-за їхніх спин Валька.

- Здоров! - кивнула Марія Вальці і притислась до щасливого Смерда, обдарувавши його такою усмішкою, що Смерд почав думати, чи не завести їм другої дитини.

Йонта курив «Біломорканал», Вова ясував губами, і вони щасливо б розминулися, коли б не потаємна Йонтина думка, про яку ми вже згадували. Тож він виплюнув допалений наполовину «Біломорканал» і сказав:

- Ти чо’ не заходиш, Марусь? Заходьте з Юрою.

Вова подивився на них з усією поважністю, на яку спромігся, а Валька велично кивнула:

- Заходьте, чого там!

Оскільки Марія не знала таємної Йонтиної думки, вона схвилювалася. Це була її перемога. Не вона напрошується, а вони. Ну, чого ж, вона зайде. У неділю, певна річ: робота, сім’я, клопотів не оберешся. Де працює Смерд? Влаштовується на «Електровимірник». Ага, стара робота невигідна. Зарплата абияка, а тут у півтора раза случаїться. В них усе добре. В них усе дуже добре. Чудесно! Звичайна річ, як же інакше! А у вас?

Таке зайве й смішне запитання. Мабуть, і недовірливий читач засміявся б у цьому місці. Бо що питати, коли перед тобою такі чудові обличчя: Йонта, Вова і Валька? Що питати, коли все тут, як божий день? Тут хіба поблажливо всміхнешся, тож Йонта, Валька і Вова поблажливо всміхнулися.

Ми не будемо утяжувати читача повним описом розмови рябої Надьки з дочкою, бо це, певне, зайняло б забагато місця. Крім того, зопалу виказуються такі подробиці людського життя, які, здебільшого, не потрапляють на сторінки писань, догоджуючи вічній соромливості роду людського. Скажемо тільки, що спершу, як пригадує читач, плакала ряба Надька Галька, можливо б, заплакала й собі, і вони знайшли б ту злагоду, якою відзначаються стосунки матерів та дочок, але Галька була надто збуджена тим бігом через околицю, у ній горів вогонь, який запалює тих, хто остерігається чи ховається, тож вона, замість заплакати, нагородила матір колекцією досить виборних слів, од яких ряба Надька миттю перестала плакати, і сльози в неї висохли, наче були зі спирту чи етеру. Вона сказала у відповідь щось таке, так виразно й однозначно, що заплакала вже Галька. Лєна підтримала свою маму, і вони заревли разом Але ряба Надька не могла спинитися, то вже було її ґанджем; почавши, ніколи не могла спинитись, аж доки не виходило їй із грудей повітря і доки не забивало подиха. А що того повітря було в грудях немало, ряба Надька була показної статури (в ній уміщувалося повітря вдесятеро більше, ніж у юнаків, котрих примушують видувати на призивних пунктах зелені циліндри), то вона спинилася не швидко. Галька плакала, а Лєна втомилася й заснула. Окрім того, Галька згадала про свої обов’язки матері і всунула в її сонного ротика персо, на якому ще лишалися сліди від поцілунків таємничого верболозного зальотника. Сама вона плакала й чекала, коли мати передихне, чекала, може, надто довго, бо ніч уже стояла глупа; Лєна уже спала (ще й досі в пелені) і спала заспокоєно - вдома! Галька дивилася на матір розпаленими вогниками, а коли вислаблена і знеможена Надька спинилася, щоб наповнити повітрям легені, Галька почала говорити й собі і то з таким запалом і так гаряче, що ряба Надька заплакала вдруге. Лєна тим часом прокинулась, і Галька, не спиняючись ні на хвилю, всунула їй у рота темну пипку, а ряба Надька, котра сподівалася, що це примусить Гальку замовкнути, була одурена й мусила плакати далі (Галька мала груди не менш розлогі, як і в її мами). Це тривало доти, доки одна і друга не виконали обов’язкової програми, крім того, від хвилювання їхнє дихання почастішало, і вони почали сипати одна в одну вже короткими чергами, в той час як Лєна солодко спала в пелені й гадки не маючи, що вчинила такий шарварок. Врешті-решт (було вже аж зовсім пізно, десь під ранок) і мати, й дочка збагнули, що пристрасті все одно нічого не допоможуть, і зморена ряба Надька замовкла. Замовкла і Галька, і їх покрила така тиша, що обоє відчули, як втомлено ниють їхні тіла. Змора закутувала їхні мозки, і вони, може б, і позасинали на своїх стільцях, коли б не Лєна. Вона прокинулася й зажадала молока, а ряба Надька придивилася до внуки уважніше.

- Славненька, правда? - спитала Галька, всовуючи в рота Лєні пипку, і ряба Надька втомлено звелася.

- Я вже тут приготувала одежок, - і почала ритись у шафі, ущерть заповненій шматтям.

Галька позіхнула й щільніше пригорнула до себе дитину.

- Славненька ти моя!

- Назви її Лєною, - сказала від шафи ряба Надька.

- Я вже назвала, - сказала Галька, дивлячись на Лєну розчуленим поглядом

- Хто її батько? - спитала ряба Надька, і Галька не задумуючись назвала свого