Війни художників - Станіслав Стеценко

— Привіт, старий! За Матіссом, усією компанією і доброю чаркою абсенту дуже сумую. А з Парижем довелося розпрощатися раз і назавжди. А якщо чесно — просто накивати з нього п’ятами. Адже ти знаєш, що я там не лише малюванням портретів Роллана та Барбюса займався. Французька поліція сиділа на «хвості»! Вважаю, я випередив їх на день-два. Не більше. А то довелося б відмотати у французькій кутузці років десять за шпигунство. Живу в Москві, правда, в комуналці, але життя в комуналці в СРСР, у будь-якому разі, ліпше від життя в тюремній камері у Франції.

— Я знаю, що ти займався не лише виставками. Тим більше дивуюся, що живеш у комуналці. До речі, коли Єжова змінив Берія, саме я готував доповідну щодо тебе — написав, що «агентом Яремою в СРСР направлено близько 200 креслень вузлів найновішої французької та англійської військової техніки для потреб Червоної армії». Як зараз пам’ятаю! Був упевнений, що Контора потурбувалася і ти зараз тут як сир у маслі!

Із репродуктора на стіні раптом загуркотіла, захрипіла стоголосим хором кантата Прокоф’єва «Заздоровниця», що вперше прозвучала наприкінці минулого року в день народження Сталіна. Пройшло вже три місяці після торжеств, але її й досі крутили ледве не щодня:

— Дякую, друже! — Гущенко кинув оком на репродуктор: не варто й просити — звісно, ніхто з персоналу кафе не наважиться притишити звук. Із вдячністю потис руку дипломату. — А ти куди подівся з Парижа?

— Мене в 38-му направили до Лондона. Помічником військового аташе. У мене були два керівники — і посол, і резидент. А двом начальникам догодити дуже складно. Відкликали, — з гіркотою в голосі сказав Берзін. Махнув рукою. — А місяць тому, повертаючись до СРСР, знову побував у Парижі. Та хай йому біс, цим проблемам! Ставиш пляшку шампанського? За зустріч? — запитав, посміхнувшись і весело потираючи руки, Берзін.

— Запросто! Але не думаю, що воно тут є. Це ж тобі не Париж і навіть не Лондон.

І справді, офіціант сказав, що шампанського тут не буває і приніс двісті грамів горілки в графині й чарки. На закуску — оселедець і хліб.

— І як Париж? — із посмішкою запитав Гущенко, розливаючи горілку. — Давай. За зустріч, — вони випили.

— Ех, Париж! На Єлісейських Полях вже зеленіють каштани. Гігантські каштани, такими вони, здається, виростають тільки в Парижі. На Сені — крихітні пароплавчики, француженки на високих пробкових підборах. Останній крик моди. Втім, відчувається подих війни. Дроль де гер. Дивна війна. Ніхто не стріляє, не бомбить міста. Ресторани забиті людом до ранку. Економити гроші більше немає сенсу! Завтра вони можуть коштувати не більше, ніж туалетний папір. Поліція зупиняє білявок і блондинів, чий вигляд натякає на «арійське походження», прискіпливо перевіряє документи. Бояться німецьких диверсантів. Вулицями вештаються повії з протигазами на боці. Бояться німецької газової атаки, газових бомб з аеропланів. Арештовують і гільйотинують комуністів, закрили комуністичну газету «Юманіте». Назад, до речі, я їхав із послом Суріцем. Його оголосили персоною нон ґрата.

— Самого посла у Франції Суріца? — у Гущенка округлилися очі. — Не може бути!

— Саме так, посла, — Берзін ствердно кивнув головою. — Іншого Суріца в посольстві немає.

— Це шокуюча новина! У наших газетах, звісно, нічого не було…

— А звісно ж. Насправді, анекдотична новина. Я розповім — ти помреш зі сміху. Радянська дипломатія в Парижі обгидилася по вуха. На зборах парткому посольства Суріц вирішив прогнутися: ухвалили відбити Сталіну телеграму про засудження агресії англо-французів проти Німеччини і підтримку німецько-радянської дружби. Після того, що творили в 37-му з посольськими, половина поїхала на Колиму валити ліс. Ти розумієш, такі прогини — це було дуже важливо. Суріц телеграму підписав.

— А в чому сіль анекдоту? — здивовано запитав Гущенко.

— Анекдотичність у тому, що досвідчених дипломатів майже не залишилося! Щойно присланий з Москви за партійною путівкою парторг, замість того щоб віднести телеграму шифрувальнику, відніс її на пошту. Уявляєш? Дипломатичну телеграму, в якій облили лайном уряд країни перебування — уряд Даладьє — віднесли у звичайне відділення зв’язку?! На телеграмі адреса — Москва, Кремль, товаришу Сталіну! Думаю, коли паризький телеграфіст це побачив, то подумав, що з’їхав з глузду!

— Боже, який кретин! — Гущенко регочучи звів погляд до неба і ляснув себе долонею по лобі. — Тупий обмежений кретин!

Берзін розлив горілку, вони цокнулися чарками і до дна випили гірку рідину. Закусили несмачним оселедцем.

— Ага, в Союзі парторг працював, звісно, теж парторгом, але на якомусь металургійному комбінаті в Юзівці. Там так було заведено. Ледь що — підтримуємо мудрого вождя й учителя, швидко на пошту і звідти — урядова телеграма товаришу Сталіну. Про шифрувальників, упевнений, «металургійний парторг» ніколи й не чув! — Берзін то починав реготати, то через силу зупинявся, намагаючись продовжити розповідь.

До Берзіна приєднувався Гущенко.

— Уявляю пику телеграфіста: «Засуджуємо агресивну політику Даладьє»! І що ж було далі? — Гущенко вгамувався, налив ще по одній. Вони цокнулись і випили.

— Звісно, телеграфіст відніс телеграму в поліцію, наступного дня текст телеграми був в усіх французьких газетах. Навіть «Юманіте» перед закриттям надрукувала! А ще через день французький уряд оголосив Суріца персоною нон ґрата. І той, обливаючись гіркими сльозами, виїхав на розправу до Кам’яної задниці.

Т е л е г р а м а

Цілком таємно. Позачергово.

Нарком іноземних справ В. М. Молотов

Повноважному представникові СРСР

у