Українська література » Сучасна проза » Фальшивомонетники - Андре Жід

Фальшивомонетники - Андре Жід

Читаємо онлайн Фальшивомонетники - Андре Жід
заслугу і жалкую, що так було. Адже, якби я не виламав ту шухляду, то все життя вважав би, що плекав до свого батька ненормальні почуття! Яка полегкість, що тепер я все знаю!.. Та не можна стверджувати, що я умисне виламав ту шухляду; я навіть не думав її висовувати... До того ж я можу послатися на обставини, які почасти мене виправдовують. По-перше, мені було страшенно нудно в той день. А потім цікавість, ота «фатальна цікавість», як сказав Фенелон, яку я, певно, успадкував від свого справжнього батька, бо родині Профітандьє вона геть не властива. Я не знаю нікого, хто так би нічим не цікавився, як той пан, що має честь бути чоловіком моєї матері. За винятком хіба що тих дітей, яких він їй наробив. Треба мені буде поміркувати про це знов, коли пообідаю... Підняти стільницю й зазирнути згори в шухляду — це не те саме, що зламати замок. Я не зломщик. Підняти мармурову стільницю круглого письмового стола — це може спасти на думку кому завгодно... Тесей, мабуть, був у моєму віці, коли відсунув камінь до Лабіринту. На нашому письмовому столі стоять дзиґарі. Мені й на думку не спало б підняти мармурову стільницю, якби я не захотів полагодити дзиґарі... Щоправда, не кожному випадає знайти внизу в шухляді зброю або листи провинного кохання. Та, зрештою, головне в тому, що я про все довідався. Не всім же щастить, як Гамлетові, зустріти привида, який про все розповість. Гамлет! Як по-різному дивиться людина на події залежно від того, законно чи незаконно народилася вона на світ. Я ще повернуся до цієї проблеми, коли пообідаю... Погано я вчинив чи цілком слушно, прочитавши ті листи? Якби я вчинив погано... то хіба не мучили б мене докори сумління? А якби я не прочитав тих листів, то й далі жив би в невіданні, брехні та покорі. Треба тобі, хлопче, провітрити голову. Вибратись у широкий світ. «Бернаре! Бернаре, юний і зелений...» — як сказав Босюе. Посидь-но на цій лавчині, Бернаре. Який гарний ранок! Бувають дні, коли сонце, як то кажуть, пестить землю. Якби мені трохи зосередитися, я написав би вірші».

Розлігшись на лаві, він так добре зосередився, що заснув.

VII

Сонце, що підбилося вже досить високо, крізь відчинене вікно лоскотало голу ногу Венсана, що лежав у широкому ліжку, поруч із Ліліан. Не знаючи, що він прокинувся, вона підвелася, подивилась на нього і здивувалася, помітивши, що вираз обличчя в нього стурбований.

Леді Ґрифіт, можливо, й любила Венсана; але вона любила в ньому успіх. Венсан був високий, гарний, стрункий, але він не вмів ані як треба поводитися, ані як треба сідати, ані як треба підводитися. Його обличчя було жваве й виразне, але він погано причісувався. Особливо вона захоплювалася сміливістю та тверезою розважливістю його думки. Він був, безперечно, добре освічений, але, як на неї, погано вихований. Вона нахилилася з інстинктивним почуттям коханки й матері над цією великою дитиною, яку заповзялася вивести в люди. Ліліан хотіла зробити з нього свій витвір, виліпити свою статую. Вона навчала його доглядати свої нігті, зачісувати набік волосся, яке він спочатку відкидав назад, і його лоб, напівсхований під ним, здавався блідішим і вищим. І, нарешті, вона навчила його носити модні краватки, які йому личили, замість простих і скромних із уже готовими вузлами. Звичайно ж, леді Грифіт любила Венсана; але вона не любила його мовчазного або «насупленого», як вона казала.

Вона легенько провела по Венсановому чолу пальцем, ніби хотіла розгладити зморшку, подвійну складку, яка, починаючись від брів, утворювала дві глибокі борозенки й здавалася майже болісною.

— Якщо ти приноситимеш мені сюди жаль, турботи, каяття, то ліпше не приходь, — прошепотіла вона, нахилившись над ним.

Венсан заплющив очі, ніби щоб захиститися від надто яскравого світла. Променисте торжество поглядів Ліліан засліплювало його.

— Тут такий порядок, як у мечетях; перш ніж сюди увійти, треба роззутися, щоб не занести багнюку знадвору. Гадаєш, я не знаю, про кого ти зараз думаєш?

Венсан хотів затулити їй рота долонею, але вона не побажала замовкнути:

— Ні, дозволь мені тепер сказати серйозно. Я багато міркувала про те, що ти мені якось розповів. Чоловіки переконані, що жінки неспроможні міркувати тверезо, але, ти побачиш, це залежить від того, про яку жінку йдеться... Пам’ятаєш, ти казав мені про наслідки схрещування... Мовляв не змішування дає потрібний результат, а селекція... Ну що, я добре затямила твій урок?.. Так от, мені здається, що сьогодні вранці ти виплекав монстра, щось страховинне й безглузде, такий собі гібрид вакханки й Святого Духа. Хіба не так?.. Ти докоряєш собі, що покинув Лору — я прочитала це у складках твого чола. Якщо хочеш повернутися до неї, скажи мені відразу й залиш мене. Це означатиме, що я в тобі помилилася, і я дозволю тобі піти без жалю. Але якщо ти хочеш залишитися зі мною, зітри з себе цей похоронний вираз. Ти нагадуєш мені деяких англійців: чим вільнішою стає їхня думка, тим більше вони туляться до моралі. І то настільки, що немає нічого більш пуританського, аніж книжки деяких їхніх мислителів... Ти думаєш, я не маю серця? Помиляєшся. Я чудово розумію: тобі шкода Лору. Але в такому разі, чого тобі треба тут?

Венсан відвернув від неї обличчя, і тоді вона сказала:

— Послухай-но. Ти зараз підеш у ванну і спробуєш там змити з себе свій жаль і каяття. Я дзвінком покличу тебе до чаю, гаразд? І коли ти з’явишся, я спробую розтлумачити тобі те, чого ти, як мені здається, не розумієш.

Він підвівся з постелі. Вона побігла за ним.

— Не вдягайся відразу. У шафі праворуч від колонки ти знайдеш бурнус, накидку, піжами... Обирай, що тобі до вподоби.

Венсан з’явився хвилин через двадцять, накритий шовковою джелабою фісташково-зеленого кольору.

— О! Стривай! Стривай, я тебе вдягну! — вигукнула Ліліан, не тямлячи себе від захвату.

Вона дістала зі скрині, прикрашеної східним орнаментом, два широкі шарфи баклажанного кольору, підперезала Венсана темнішим, а світліший накрутила тюрбаном йому на голову.

— Мої думки завжди забарвлені в колір мого костюма (вона була в пурпуровій піжамі, гаптованій сріблом). Мені пригадується один день у Сан-Франциско, коли я була зовсім малою. Мене хотіли одягти в чорне під тим приводом, що померла одна із сестер моєї матері, стара тітка, якої я ніколи не бачила. Я проплакала цілий день. Мені було дуже

Відгуки про книгу Фальшивомонетники - Андре Жід (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: