Фальшивомонетники - Андре Жід
На сходах було темно, але вони були досить простими, щоб марнувати на них електрику. Проте Ліліан мала за принцип, що служник має завжди провести гостей до виходу.
Лакей запалив свічки на великому свічнику, який він ніс, тримаючи його високо перед собою, а Робер і Венсан простували за ним по сходах. Роберів автомобіль чекав біля дверей, які лакей зачинив за ними.
— Мабуть, я повернуся пішки. Мені треба трохи прогулятися, щоб віднайти рівновагу, — сказав Венсан, коли Робер відчинив дверцята автомобіля і знаком запросив його сідати.
— Ви справді не хочете, щоб я вас відвіз?
Зненацька Робер схопив ліву Венсанову руку, яку той затиснув у кулак.
— Ану розігніть пальці. Покажіть-но, що ви там ховаєте?
Венсан по наївності подумав, що Робер ревнує його до Ліліан і, розгинаючи пальці, густо почервонів. Маленький ключ упав на тротуар. Робер підняв його й став роздивлятися. Сміючись, він повернув його Венсанові.
— Чорт забирай! — кинув він і стенув плечима.
Потім, сідаючи в машину, відхилився назад до Венсана, який залишився стояти, вкрай збентежений.
— Сьогодні четвер. Скажіть своєму братові, що я чекаю його після четвертої пополудні, — і відразу зачинив дверцята, не давши Венсанові часу на те, щоб відповісти.
Автомобіль відїхав. Венсан ступив кілька кроків по набережній, перейшов через Сену, дійшов до тієї частини Тюїльрі, яка стоїть за чавунною огорожею саду, підійшов до невеличкого басейну й намочив у воді носовичок, який притулив собі до чола та скронь. Тоді, не кваплячись, повернувся до оселі Ліліан. Залишмо його, поки диявол весело споглядає, як він нечутно просовує маленького ключика у шпарину замка...
Саме о цій годині в сумній кімнаті готелю Лора, його вчорашня коханка, довго проплакавши та проливши чимало сліз, нарешті вкладається спати. Стоячи на палубі корабля, на якому він пливе до Франції, Едуар у перших променях світанку перечитує одержаного від неї листа, жалібного листа, в якому вона покликала його на допомогу. На виднокраї уже виринуло узбережжя його рідної країни, але треба досвідченого ока, щоб побачити його крізь туман. Жодної хмаринки на небі, звідки всміхається погляд Бога. Почервонілий обрій уже підіймає повіки. Як жарко буде сьогодні в Парижі! Пора повернутися до Бернара. Він уже прокинувся в ліжку Олів’є.
VI
Невже... кожен з нас байстрюк? Поважний воїн, мій батечко, не знав, коли матусі сторонній майстер потайним струментом встругав мене.
Шекспір
Бернарові снився якийсь дивний сон. Але він не міг пригадати, що саме йому приснилося. Він намагався не пригадати свій сон, а вийти з нього. Він повернувся в реальний світ, аби відчути тіло Олів’є, що важко навалилося на нього. Його друг уві сні чи принаймні тоді, коли спав Бернар, підкотився до нього ближче, та зрештою, й ліжко було таке вузьке, що зберегти якусь відстань між тілами було б неможливо. Олів’є перевернувся й тепер спав на боку, й Бернар відчував, як його гаряче дихання лоскоче йому шию. Бернар мав на собі лише коротку сорочку, яку носив удень; тож рука Олів’є нескромно обхопила його просто за голе тіло. Бернар на мить засумнівався, чи його друг справді спить. Він обережно відсунувся від нього й, намагаючись не розбудити його, підвівся, одягся й знову ліг у ліжко. Було ще надто рано, щоб піти звідси. Лише четверта година. Нічна темрява тільки почала сіріти. Треба ще відпочити з годину, щоб набратися сил для нового дня. Але сон уже не йшов. Бернар дивився на шибки, які потроху світлішали, на сірі стіни маленької кімнатки, на залізне ліжко, в якому крутився уві сні Жорж.
«Незабаром, — думав Бернар, — я піду назустріч своїй долі. Яке чудове слово — пригода! Воно увібрало в себе всі ті дивовижні несподіванки, які на мене чекають. Я не знаю, чи інші люди почувають те саме, що й я, та коли я остаточно прокинуся, то зневажатиму всіх тих, хто ще спить. Олів’є, друже, я піду звідси, не попрощавшись. Ну ж бо! Вставай, хоробрий Бернаре! Уже пора!»
Він потер собі обличчя зволоженим кутиком рушника. Причесався. Взувся. Нечутно відчинив двері й вийшов на вулицю.
О, яким цілющим здається повітря, яке ти ще не вдихнув! Бернар пішов попід ґратчастою чавунною огорожею Люксембурзького саду. Він спустився по вулиці Бонапарта, вийшов на набережну, перейшов через Сену. Він думав про своє нове життєве правило, формулу якого нещодавно знайшов: «Якщо ти цього не зробиш, то хто зробить? Якщо ти не зробиш цього відразу, то коли це буде?» Він думав: «Мене чекають великі справи», і йому здавалося, він прямує до них. «Великі справи», — повторював він собі, йдучи. Якби ж то він знав, які! А тим часом йому захотілося їсти. Він саме дійшов до Центрального ринку. Він мав чотирнадцять су в кишені, жодного ліара більше. Увійшов до бару, взяв рогалик та каву з молоком. Це коштувало десять су. У нього залишалося ще чотири. Він недбало кинув два на прилавок, а два інші віддав волоцюзі, який нишпорив у ящику для сміття. Милосердя? Виклик? Чи не все одно! Тепер він почував себе щасливим, як король. У нього більш немає нічого — отже, все належить йому! «Я багато сподіваюся від Провидіння, — думав він. — Хай би лиш воно знайшло мені на обід добрий кривавий ростбіф, і ми б із ним цілком порозумілися» (адже вчора він не обідав). Сонце давно вже зійшло. Бернар знову вийшов на набережну. Він почував себе дуже легким. Хлопець спробував побігти і мав таке відчуття, ніби летить на крилах. Він думав:
«Якщо протягом тривалого часу ти сприймаєш щось дуже всерйоз, це значно ускладнює тобі життя. Так, приміром, я п’ятнадцять років вірив у те, що моя мати любить чоловіка, якого я вважав батьком, я вірив у це ще вчора. А вона, виходить не могла так довго сприймати свою любов серйозно. Мені важко збагнути, зневажаю я її чи, навпаки, шаную за те, що вона зробила свого сина байстрюком. До того ж я надто мало про все це знаю. Почуття до тих, хто дав тобі життя, — це речі, в які ліпше не заглиблюватися. Що ж до рогоносця, то тут усе дуже просто: я ненавидів його відтоді, як себе пам’ятаю. Хоча сьогодні я повинен признатися, що аж ніяк не ставлю собі цю ненависть за