Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
Зала поволі вилюднюється. За кілька хвилин біля столу виростають дві постаті. Офіціант і… мій знайомий міліціонер.
— Привіт, — каже Микола і, повернувши голову до офіціанта, додає: — Осічка, Вася.
— Як то?
— А так. Осічка. Наш чоловік. Навару не буде.
— От чорт! — всміхається офіціант. — А я думав, рагуль якийсь. Як і ті… Да-а… Ну, нічо… А ти тоже, — хляпає мене по плечу. — Ти тоже — х-хе! — дайош! Сказав би зразу, я б і… То, може, пару грам?
— Ну, принеси, коли не жалко, — погоджується міліціонер і сідає біля мене. — Та прибери тут.
— Айн момент! — не знати чого тішиться Вася, збираючи порожні пляшки.
— То ви разом працюєте? — підморгую Миколі, коли залишаємося самі.
— З дурнем попрацюєш…
— Та чого. Спосіб не з найгірших.
— Ну да. На хліб заробляємо.
Тим часом Вася пурхає метеликом. Ось він уже наливає з графинчика, ось підсовує салат, ставить свіжу тарілку асорті, потім перехиляє келишок горілки за наше здоров’я і щезає.
Сидимо в порожній напівтемній залі.
— То ти що, дійсно про ті годинники не знав нічого? — питає Микола.
— За кого ти мене маєш? — відказую діловим тоном. — Якби я взявся, усе було б шито-крито. Навіть ти нічого не занюхав би.
— Овва!
— Еге. А ти думав!
Микола випиває чарку, замислено жує шинку і, ніби між іншим, цідить:
— Да-а, шкода, що так сталося… А то маю я для тебе незлий ґешефт. За кілька днів якась там нарада… Тузи поз’їжджаються. От їм і треба дівчаток. Можна непогано заробити.
— А що, Франьо не може організувати?
— Дівчата повинні бути інтелігентні. Такий нюанс. А у Франя, сам бачиш, який контингент — лярви. Хіба їх можна начальству чи партійним шишкам пропонувати?
— А шишки будуть місцеві?
— І місцеві, і столичні. Сам розумієш, мусимо показати вищий пілотаж. Щоб мали вони, що згадувати вдома.
— Невже ти думаєш, що соски їм не підійдуть?
— Та вони підійшли б, але ж то все старі пердуни. Їм же не тільки сексу треба, а щоб і поговорити, час провести. А з сосками що — дав до писка і шлюс. Що ти з неї візьмеш? Маю таку підозру, що кількість висмоктаних прутнів суттєво впливає на розумові здібності.
— То візьми собі моїх одеситок. Вони саме пішли в номер.
— Ні, вони пішли в ка-пе-зе[17].
— Що?.. Як то? Вони ж годинники віддали!
— Так, але мають з Одеси хвоста. Хіба тобі не відомо?
— Ну, знаю — убивство Шафи. Але ж вони ні при чому.
— Розберуться. А поки будуть розбиратися… хе-хе… давай дзьобнем… Вони ж, шалави, тими дзиґарками до себе тільки увагу привернули… Перевірили по картотеці — є такі. От і загребли. У нас теж план. Так що дякуй Франьові. А то б і ти влип.
— Я? Ще чого!
— Ну, не влип, то хоча б газу трохи спустив… Отакі діла. Ну, то як, берешся теличок підкинути? А то Франьо мене вже заграв. Привів якихось шалав, а ті побачили стіл та як почали хляти наполеон-камю та запивати чінзаном — копита й повідкидали. Не було з ким і файдолитися. Тузи матом крили, як портові вантажники. Облажався Франьо тоді навіки… А інтелігентні курви зараз дефіцит у нашому засраному світі. Нема школи.
Школа!
Це слово вмить натиснуло в моєму мозку на малесеньку кнопку: розчинилася шафа і висунулася шухляда, а в шухляді лежала картка, на якій красувалося ім’я пані Аліни.
Аліна Корчовська, повія екстра-класу, секс-бомба 1938 року, особиста коханка президента міста Львова, панна, яка зачарувала своїми привабами не тільки самого Пілсудського, а й митців та поетів Львова. Зараз це вже старенька бабуся, бо народилася 1909 року. Отже, має шістдесят дев’ять. Зазнайомився я з нею три роки тому, коли, працюючи в обласному архіві, натрапив на її справу, яку завела поліція у зв’язку з убивством власника ресторації «Де Ля Пе» Йозефа Ґросса. Панна Аліна полюбляла милуватися Львовом з балькону ресторації, і ось якогось дня пан Ґросс випав саме з цього балькону вниз головою. Високий вродливий офіцер драгунського полку, який відпочивав за столиком разом із панною Аліною, безслідно зник. Чи міг він бути причетний до вбивства, слідство так і не встановило, адже панна Аліна твердила, що бачила його вперше в житті й він просто підсів до її столика. Звичайно, вгостив шампаном, вона не відмовилася, це ж так природно, обличчя його не запам’ятала, бо ж панували сутінки. На цьому все й скінчилося.
Виписавши зі справи необхідні дані, я загорівся розшукати пані Аліну. Життя довоєнного Львова мене манило і чарувало, я жадібно збирав розповіді ще живих людей і нанизував їх, мов намистини. А хто про тамтой Львів може розповісти краще, ніж фахова повія?!
Отже, коли я її відшукав, то виявилося, що скромна бабуся провадить невеличку приватну школу повій. Але про це дещо згодом.
Зараз я отримав пропозицію, про яку можна лише мріяти: попасти за стіл місцевих та залітних божків! З дна — на самий Олімп! Нехай і в республіканських масштабах, але все одно Олімп. Як добре, що Микола проказав оте слово «школа»!
— Давай так, — кажу, підливаючи Миколі горілку, — завтра об одинадцятій вечора я дам відповідь.
— Добре. Тільки май на увазі — ніяких піндюрок! Мають бути порядні курви, охайні і чисті.
— Скільки буде клієнтів?
— Може, з десяток. То буде спеціальна клієнтура. Всім треба по дівці.
— Ого!
— Такий нюанс.
— Що ж то за нарада?
Микола стишив голос і прохрумтів квашеним огірком:
— Обласна звітно-виборна партійна конференція. Заступник Щербицького прибуде.
Я мало не захлинувся вином. Ні, за таким столом ще мені не доводилося сидіти. Ех, і погуляти можна, і надивитися чудасій! А тут ще й заплатять… Ага, до речі — скільки?
— І скільки ми отримаємо за це задоволення?
— Дістанеш на лапу три тисячі. П’ятсот мені. А решту діли собі, як хочеш. Думаю, даси їм по сотні, то не образяться.
Ми попрощалися, і я помчав додому, катуляючи в думках Миколину пропозицію.
ШКОЛА КОХАННЯ ПАНІ АЛІНИ
Відшукав я пані Аліну — простіше не буває — за телефонним довідником. Я так втішився, що подзвонив не відразу, боячись, що натраплю на її однофамільницю або дізнаюся ще прикрішу річ — вона вже не живе. У мене билося серце, коли я набирав цей номер. У голові крутилося відразу кільканадцять фраз на всі випадки життя. І коли в слухавці пролунав хрипкий жіночий голос, такий характерний