Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
Чи не вразив я часом їхньої національної гідності? Так і є: Рисік враз наїжується і випинає груди. Але Антек, посопівши та кинувши оком на дівчат, виймає ще п’ятдесят і кладе мені в руку.
В номері поляки поривають зі всіма ваганнями і починають наливатися з таким завзяттям, наче роблять це востаннє. Я пильную, аби моя Малгося теж не дармувала, і мішаю їй такі термоядерні коктейлі з горілки та вина, що сам би вже давно беркицьнув, а вона тримається.
Антек затяг: «Пий, брате, пий! На старість торба і кий!»
Маріанна шепоче:
— Забирай свою клячу і заведи її у номер. Через півгодини зустрінемось біля сходів.
Малгося, мовби читає мої думки — повисає на рамені і тягне до себе в номер:
— Коха-а-асю! Який ти милий!
Виходячи, я беру ще недопиту пляшку горілки і повну шампанського. Малгося мусить відрубатися.
Тільки-но ми переступили поріг, як Малгося клацає ключем і вмить залишається без джинсів. Але така поспішливість мене не приваблює.
— Давай вип’єм, — кажу і підсовую свіжий коктейль.
Малгося хлюскає питво махом і починає танцювати переді мною якийсь арабський танок із заламуванням рук над головою і виставлянням пупа. В танці вона знімає ще й светр. Під светром — гола. Брр! Її біле сальце підстрибує, наче на пательні. Ось вона з торбинки дістає годинника з браслетом і силоміць вдягає мені на зап’ястя. Я віддячую їй новим коктейлем:
— Давай за любов!
Ми цокаємось. У Малгосі на очах сльози. Ридаючи без причини, цмулить коктейль, водночас гойдаючись усім тілом так, що мені здається, ніби вона ось-ось гупне на підлогу. Тому стою поруч, і коли вона відставляє порожній фужер, легенько штовхаю її на ліжко. Малгося падає на спину і стогне:
— Коха-а-асю! Де ж ти подівся?
— Зараз, почекай.
Чекати зосталося недовго. Блаженне посвистування носом хутко перейшло у важке хропіння.
На землі лежить її торбина, а з неї визирають фотографії. На одній з них Малгося з двома дітьми й, очевидно, чоловіком. На другій лише чоловік. Відразу видно — трудяга. Мабуть, дивиться в цю пору телевізор і думає: а як же там моя люба Малгося?
Скидаю годинника і кладу його в торбинку. Не заробив я на нього.
Погасивши світло, виходжу в коридор до сходової клітки. Там за столом сидить дебела жіночка і щось пише. Важко сказати, хто вигадав цю безглузду посаду — «чергової по поверху», але вона була у всіх совєтських готелях. Ці насуплені непривітні бабенції переважно несли свою ніким не санкціоновану службу моральності. Побачивши мене, вона одразу набирає суворого вигляду і так грізно-грізно:
— А ви що тут дєлаєте? Ви у нас не живйотє!
— Зараз іду. Чекаю на знайомих.
— Каких таких знакомих? Що ти мінє врош? Ану папрашу уніз!
— Ну, ще пару хвилин. Зараз вони вийдуть.
— Нікаких зараз. Папрашу уніз. А то шас міліцанера позову. Іш какой! Многа вас тут усяких шляється, а я отвичать довжна. Понапиваються, дебош устраівають, вокна б’ють, стулья ломають, скатерті ворують.
Проказуючи все, як заклинання, пре на мене, розставивши руки так, наче б заганяла півня до курника.
— Давай-давай, уніз… Міліцанера позову, зачем неприятностьов?
Ну, що ж — виймаю з кишені два карбованці.
— Мені треба зачекати. Пару хвилин.
Стара ховає гроші і вже приязно всміхається:
— Ну, дивись мені, щоб біди не було. А то, знаєш…
О, диво! Вона перейшла на українську! І все це задоволення коштує два карбованці.
— Нервова в мене робота… За всім слідкуй, щоб порядок був… а приїжджі, знаєш які — водять усяких, прости, Господи…
— А вам який клопіт? Їх же внизу пропустили і гроші взяли.
— А ти звідки знаєш? — насторожується стара. — Чи не сам і платив?
— Може, й платив.
— Отож бо й воно. Їм там перепадає немало. А я сиджу тут ночами, і все на мені… Той рубель, той два… А вони там, унизу, не рублики деруть… — І додає із смутком чи із заздрістю: — Євреї себе не обидять. Отак і в житті бува. Він унизу, а ти нагорі. Тільки ж там унизу він лопатою гребе, а ти нагорі об’їдки приймаєш. Насправді, бач, не ти угорі, а він…
— Але за ніч десятку-дві маєте?
— Як коли. Та й не все моє. Як ішла сюди мусила заплатити.
— Скільки?
— Еге, тобі скажи… Ніби не знаєш, скільки. Заплатити заплатила, та що з того? З кожного діжурства й далі плачу… Таке-то…
Годинник у неї над головою показує чверть на другу. Я втрачаю терпець і виходжу з готелю.
КІНЕЦЬ ГАСТРОЛЕЙ
Наступного дня дівчата знову чекають мене за столом.
— Привіт. Знайомся. Я — Марунька, а це — Леська.
— Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?
— Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.
— Ось гроші. Де ви вчора пропали?
— Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.
— І що ж ви там дістали, якщо не секрет?
— Секрет. А це твоя сотня.
— Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…
— … а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай — якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?
— Я зворушений до глибини душі.
— Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.
Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.
До нашого столу підсіло двоє. Один — худий високий чоловік років за шістдесят, вбраний у поношений каштановий костюм. Другий — значно молодший, під тридцять, у ядучо-синьому костюмі з кремпліну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приїжджі. Дівчата на них не звертають жодної уваги. Цех тим часом працює, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келіха?», курдупель сновигає межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцівники добивають торгу.
Минає так, може, з годину. І коли починаються танці, Маріанну запрошує якийсь майор. По танцях він підходить до мене, підкликає набік і мовчки кладе в руку дві двадцятьп’ятки. Я так само мовчки
