Нестяма - Богдан Жолдак

...І от тепер йди додому зрадливим ранком і очікуй од нього, що в голову прийде рятівна версія.

— Ти де був? — одчинить двері раніше, ніж він встромить ключ, це ж стара відьма ніч не спала, підскакувала до дверей од кожного шереху, вона все життя ждала, і от дочекалась, скільки щастя на неї чекає.

Він од огиди сплюнув, змушений був узяти цигарку й сісти на лавочку перед парадним; за першими кавала-ми диму проступило нічне видиво — суцільна ніжність повернулася до нього. Це ж треба отак досконало ховатися все життя за дрес-кодом, що він, фактично прогледів її; тут треба проклинать директора (чи не педераст?), його зненавида до жінок вимагала від тих класичної одягачки з такими огидними відлогами та манжетами, за якими не прогляне не лише тіло; в результаті знічені невиразні очі, скривджені, вони ховалися самі за себе. І от на, маєш — вразила не так контрастна тонка талія, а те, що вона світилася ізсередини. Досконалість полягала в поверхні попи без жодної пігментації, сказати б — матований плафон, уява тут поступилася природі. Де ж ти була, де ж ти ховалася од світу, вважай од офісу, така вражаюча, особливо тим, що відбулася відразу без довгих посиденьок, балачок із цитатами улюблених поетів, кіна-морозива-шампанського, усього, заведеного, одного досконалого дотику долоньки і все увібралося в торкання, все зійшлося; якби він зараз міг брехати, то переконав себе, що ловив на собі її погляди, що здавна відчував її приховану увагу, і сам накидав оком; то що, невже це сталося через подрану панчоху? Такого бути не могло, тут потрібна інша правда, яка не вміщалася в один дотик. Любов із першого погляду?

З першого дотику! Це новина, тобто відсутність досвіду, та якого досвіду? Навіть із книжок або з балачок, навіть із фантазій, та що ж це таке, такого не буває, — вирішив він з радістю, що буває торкання, шепоти, відчуття сяяння власних долонь, цілування навперейми, освячення безрадісного простору, невагомість канапи...

— Ти де був? — вискочить теща із зацвиганих капців, тріпочучи од перемоги, бо вигадати путньої брехні він не здатен, це вона знала здавна, бо «це не мужик» — бомбувала доньку — «кран не починить» — повчала — «нічого не прагне» — не вгавала — «глухий варіант, нуль зросту» — довгі тещині зусилля, і от несподіваний козир у виснажливій боротьбі результатом безсоння дочки, снодійні пігулки, ото буде їй, дурепі, прокидання!

Вранішня прохолода напутить, особливо, якщо подовжити ходу крізь ранковий парк, свіжий дух поможе знайти причину, заткнуть тещу. Але не прояснялося, брак досвіду на брехню, недолік сюжетів з книжок? На мить відчув себе Анною Кареніною, ні, тільки не це, не первер-зії, не вистачало ще Наташі Ростової, чорт, ну нічого в голову не йде, окрім Льва Толстого, о, Господи, має ж десь бути зачіпенька, здавалося, обійшов півміста, а вигадати не дійшов.

«О! Треба викурити ще одну цигарочку і щось прийде» — увесь сів біля приреченого будинку.

Так, у його житті бували авто-брейнстомінги з щасливим фіналом, але це стосувалося графіків і таблиць, за якими стояв педераст-начальник, од якого він вдало відбріхувався, отримуючи за це зарплату, а тут стара відьма з пронизливими од щастя очима.

Він приречено долав другу безнадійну цигарку, кволо впустив недопалок, встав з лавочки й рушив на ешафот ґанку. Постояв, сунув руку в кишеню по зневірений ключ і вмить почув, як звідтам, зсередини, радісно ляснув тещин замок, і от, од звуку того падлючого, несподівана блискавка ляснула в мозок, осяяння пронизало, струмом пройшло, жадана відповідь постала, вся спалахнула так, що до тріумфу в очах тещі додалося легке занепокоєння. Вона спершу стулила губи, щоб потім чіткіше ввіткнути:

— Ти де був?

Він затамував подих перед щастям і впевнено випалив:

— Де? У — сраці!

Ще з дитинства у неї були груди і такі само очі, й говорила вона гладенько, як і розкладала карти:

— Алкоголізм, — казала.

Цю звичку Раїса Петрівна перебрала од свого покійного чоловіка, той був генерал, набагато старший за неї, що навіть «я бачив Жукова усь оцимо глазами», однак ще встиг зробити хорошу доньку.

— Де? — запитала вона, Таня.

— У гаражі, — суворо відповіла мати.

Доня насилу досиділа, доки скінчиться пасьянс і вони добудуться гаража, де, крім зужитих речей, жевріли рештки колишнього життя їхнього приймака Івана.

Стояли велетенські трофейні звукові колонки «Бауер», акустичні такі, Господи, чого було варто жінкам, аби вони опинилися тут; вільга й миші виїли дифузори, що всередину було зручно засунути руку й вийняти пляшку, добряче надпиту.

— «Каберне», — суворо прочитала мати.

— Кисляк, — байдуже знизала плечима донька.

— А що на війні незначна доза ста грамів зробила всіх мужиків алкашами. Хронами!

Таня пригадувала, до чого тут війна, однак не пригадала жодної.

— А хто всю до копійки зарплату приносить? — кивнула вона на схованку, пошукала там пальцями, однак, окрім павутини, нічого не намацала, весь цей час дивилася на Таню, як на пасьянс. — До копійки? Ти хіба не читала Джека Лондона? '

Таня не пам’ятала,