Нестяма - Богдан Жолдак

Коли ми патрулювали околиці в честь майбутнього «Євро—2017», то були вже нічого цікавого не ждали, а особливо — жахливого, як це буває з кождними правоохоронцями, якби не лютий, сказати б, нечуваний крик «а—а—а!!!», такий, що в ньому вже ніяк не можна розпізнати жіночого. Не встигли ми збагнути, як зрозуміли, що він лунає з парадняку трьохетажки дореволюційного взірця, як звідтіля вирвалась жінка, кричучи усім, чим можна, не зважаючи, що сама була кругом гола, промчала крізь нас, крізь ніч, у чому була.

Це місце користувалося поганими чутками, але так давно, з дореволюційних ще часів, що всі вже й не змогли згадати причину. Свідки завжди нічого конкретного не могли сказати, окрім про привидів.

Одіта лише в підтрусовий бандаж, перекинутий чомусь через лівий бюст, де, крім нього, на ній більше нічого не було, окроми одежі у виді двох гостроносих туфель на таких же високих каблуках. Незважаючи на це, вона перевищувала швидкість, з якою ще не бігала жоднісінь-ка й одягнена жінка.

Тому я одразу віддав наказ Дацькові, щоби він навздог-нав голий об’єкт. І ось чому. Бо в Дацька були найкращі нормативи, а особливо з бар’єрного бігу. Бо хто б побачив той біліючий її в темряві таз, який за допомогою двох отуфлених ніг скаче через ярки і паркани, той би зрозумівши. Тому Дацько відмовився.

— А якщо це іноземна футбольщиця? — наказав я.

Тому Дацько тут же оголив миттю свій табельний пістолет і ним узяв швидкий курс.

Ми трохи милувались, як він це робить крізь перешкоди. Доки не почули із того ж страшного парадняка тихий, майже нелюдський сміх, до такої міри він був невловимий. Бо такий буває лише в кіно або в комп’ютерних іграх. Тут і ми також оголили свої «макарови» і скритно рушили з обох боків до тих дверей, не випускаючи їхню темряву з очей. Так воно заворожило нечутним хихотінням, що я цілком забувся віддати наказ, щоби оточити його з тилу чорного ходу.

Певно, не про це я думав, бо тихий сміх уже почав активно втрачати свою тихість, переходячи на відверте своє сатанинське ревисько, яке завжди бува в маніяків. Од якого б ми поприсідали, якби не пістолети, за які ми і вдержались, як це буває в кіно, особливо, якщо воно не на екрані, а навпаки. По моїй чіткій команді я і всі інші чітко ввімкнули ліхтарики і ними увірвалися всередину.

Й і оніміли.

Бо побачили ними теж чоловіка, бо він був теж голий, бо одягнутий лише у повну відсутність одежі. При цьому він якось дивно тицяв пальцем на порожню стіну, що приводило його в ще дурніший сміх, ніж бував раніше. Коли ж він побачив проти себе голі пістолети, то прибрав свій ще еругіруваний орган члену, великих, як навіть за нашими міліціонерськими мірками, розмірів. Таких, що на ньому був відсутній хоч який презерватив, який, якби він був, міг би запобігти нещастю...

Нас це дуже здивувало попервах, і ми чомусь подумали: «Мабуть, це од магнітних бурь».

Бо коли магнітні бурі та ще в порнолуніє, тьху, тобто в повнолуніє, то всі маніяки виходять тоді із своїх домівок укритій і, ясна річ, не піклуються при цьому геть аж ніяк про запобіжні засоби. Що хоч бери й просто не виходь на діжурство. І, як потім виявилося, ми були дуже близькі до істини щодо неіснуючого на місці злочину презерватива.

Тому він, чим його матір родила, сів просто на сходи. Навіть не підклавшись для цього жіночою одежею, яка густо валялась поруч, будучи при цьому розкиданою.

— Будемо в цяцьки гратись чи в мовчанку? — за статутом по уставу запитав я.

Од чого голий маніяк охопив собі голову голими руками і так же само тихо заридав. Що стало навіть чути, як потихеньку одмикаються замки по всіх присутніх тут поверхах.

При цьому він невпинно тицяв пальцем на ту ж само протилежну стіну, що саме по собі посилювало його ридання.

Так би тривало ще довго, якби вчасно не прибіг дуже собою захеканий Дацько, за якої причини не можучи говорить, то він показав жестами пістолета, що переслідувана ним жіноча особа спритно одірвалася од ввіреної йому погоні аж за лісосмугою.

— Утекла... — гірко зітхнув маніяк.

На цьому місці в нього припинилася ерекція і він почав давати свідчення:

— Шо я, ну, я, ну, йшов собі з роботи і тоді побачив просто перед себе, ну, женщину. Яка, по-відіму, мені понра-вилася, тому що я зайшов за ней в у гастроном. Бо чому б я ще, дурак, туди заходив? Оце нас і зближувало тоді, бо вона теж мирно блукала між різними прилавками, такими само, як і я.

Це нас дуже зблизило, особливо мене. Особливо, коли вона різко так одступилася од дуже ковбасного прилавку, наступивши при цьому довгою шпилькою свого каблука мені просто на ногу.

«Ой, пробачте», — сказала вона якось несподівано при цьому.

Я обнімів. Бо всі інші жінки в такому випадку окроми матюка нічого не дають. Так що я подумав, що вона при цьому вихована.

«Та що ви», — вирвалося у мене, — «як іщо хочете, можете ще й наступити і на другу».

І хто б міг подумать? Ну? Бо вона взяла і так легенько й натиснула другою своєю гострою шпилькою