День гніву - Юрій Косач
Станіслава Кричевського, реґіментаря, ганив Барабаш. Гонористий і своє думає. Нехай думає католик. В його мості короля всі рівні. Всі рівні в Речі Посполитій, хто гербовий, хто холоп, хто козак. А без реєстрових не знести Хмеля.
Крізь шпарини в шатрі полковника Кричевського мигтіли тривожні зорі. Над сонним табором слався Чумацький Шлях, зорі мигтіли зрадливо, непевно. «Падеборн, Мюнстер, Кельн», — протягом кричали далекі рейтарські варти. Над Дніпром сокотали верби. Коні, хрумкаючи траву, знічев’я, в темряві, починали битись й іржати.
— Я б зорям не вірив, зорі брешуть.
Кричевський був у панцері, але без шолома. Короткий, лисавий, обняв себе руками й моргав очима; це була його звичка.
— У Реґенсбурзі мені говорив один, італійського доктора Арґолі учень, того, що складав гороскопи імператорові: треба вірити зорям.
Хмельницький так і не скинув бурки. Обличчя його виступало іноді з темряви, попавши в косину жовтого світла зі стаєнної ліхтарні.
— Я народжений під Марсом. Моя доля на півдні. Казав італієць: відбудую Рим, згноблю бусурмена й прославлюсь у Візантії. Боятись лиш півночі. Скорпіона боятись. Проти дня св. Павла не купатись, не грати в кості, та я й так не граю. Як заграю, — посміхнувся, зуби блиснули під вусом, — як заграю, куме реґіментарю, то у Варшаві почують. І в Відні, й у Реґенсбурзі.
Рисі, споловілі вуси Кричевського наїжились. Він щойно тепер притомнів. Добре, що варта не знала чигиринського сотника в очі. Під’їхав, подаючись за гінця від коронного гетьмана, наказав вести себе до реґіментаря. Добре, що Барабашеві п'ють. Хмельницький вгадав його мислі:
— Знаю, питаєшся, як я наважився? Просто в петлю, чи не так? А я з петлі хіба виліз?..
— Скільки з тобою, Зіновію? Кажуть, тридцять тисяч, правда цьому?..
Хмельницький терпко засміявся. Якби п'ять було, хотів би. Дві тисячі запорозьких охочих, а інші, Mater Dei, голота, чернь, сірома, мушкета не заладує, про гармату не скажу. А самих гармат чортма, ржаві фальконети[141] й одна картавна[142].
Кричевський, моргаючи оком, підійшов до нього, груди до грудей. Панцер відсвічував, Божа Мати різьблена в почорнілій міді ринграфу.
— Я тебе не судив, Габданку, — тихо сказав, — ще тоді, як ти капітуляцію підписував у Курукові. Може, й інші казали — Христа продав. Але я знав — твій час не прийшов. Коли б ти задля реваншу на Чаплинському пішов на Чигирин, я б сам тебе перший зніс на шаблях…
— А тепер?..
Коні хрумкали за шатром. Кричав пущик. Темний степ, але не глухий.
Хмельницький дивився на кума спідлоба, проглядав душу. Тінь Кричевського, не в міру велетенська, плигнула на полотно. Віддих йому стискався. Начеб хотів реґіментар розірвати панцера на грудях.
— Не за привату йдеш. Я в безсонні ночі надіявся на Гектора козацького, Габданку. Гадаєш, мені легко в цій содомі? Бог моєю рукою кермував, що я тебе визволив. Ніхто інший. Гектор матки-отчизни ти єси, Богдане…
— Ти це сказав, реґіментарю?.. Ти?..
Низький кріпкий чоловік у панцері, високопідголений, моргав оком. А друге, не подряпане татарською стрілою, сіро й непорушно дивилось перед себе.
— А хіба я покруч, нехрист і недолюдок, — тихо озвався Кричевський, — хіба отчизна не матка мені?.. Хіба я єгипетської тиранії не бачу, не осліпив мене Господь ще зовсім…
Хмари поплили швидше, оминаючи зорі, так як би ця фортеця сузір’я, така ясна й чиста, відбивала їх і розсіювала по небі. Але це по півночі здіймався вітер. Кричевський одягнув шолома й прип’яв шаблю. «Бити в литаври», — дав він ордонанс козакові, що, заспаний, відхилив полотнище шатра. Хмельницький попробував шаблю. Він їхав сюди з постановою: або виграти, або впасти.
9
— Хто хоче бачити пречудесну комедію, приходь у бляхарське подвір’я!
Гедеон Юрій Рославець слухав вигуків цієї панни, вщерть уже підтоптаної, безбрової й худорлявої, як шкапище, а крім усього, ще й в лихому мужеському одягу.
— Але дивіться, вашець, — говорив Римша, — на комедію валить не тільки чернь, але й шляхетноуроджені. Увесь Львів заїздить у подвір’я. Божі рани, кого тут немає! І його мость! Лангіш, руського коліна перший купець і скупердяга чортів, а це його цнотливі донечки — хе-хе, а он, в оксамитах, пан Олександр Прокопович, теж нівроку собі багатир, а Симеона Кальнофойського з виводком дочечок — хіба не знаєте? Струтинські, Рудницькі, Бандрівські — сама знать львівська, куфри аж тріщать від дукатів, а пиха яка, го-го-го, лиш погляньте, як несуться, індики, далебі з індичого роду…
— Але знаєш, Римшо, мало не увесь Львів…
— В нашому ремеслі, вашець, — підморгнув каправим оком Римша, — треба кожного знати, особливо в кого дукачів аж збуває!
— Щоб надібрати поночі, чи не так?..
Римша сумирно потупив очі.
— А ось коча заїздить, мості магістре, люд розступається, ось виступили, гайдуки їм коберець[143] постелили, на ґанок ідуть — гай-гай, та й ви знаєте їх, цих пишних панянок? Що я бачу, магістроньку, почервоніли-сьте як рак, сущим раком стали…
— Це панна Оленка Стеткевич, каштелянівна, а це княжна Петронеля Четвертинська, що ж, Римшо, хто цих двох зірок із України не знає у Львові? А хто з ними — цей панцерний з сенаторської корогви гусарів?..
Римша придивився.
— Це його мость Януш Корсак, магістре. На його весілля з панною Стеткевичівною обіцяють львівським халамидникам викотити сто бочок пива по зарізанні й спожитті двадцяти биків… Тільки ось ребелія пошкодила. Його мость Корсак веде сенаторську корогву на приборкання хлопського потопу…
— Та ти, вашець, краще, ніж діаріуш львівський, все й всіх знаєш…
— Цитьте, цитьте, ваша бакалаврська мосте…
Цанні, один з комедіантів, вимахував руками, перекидався, приплескував по землі, по колінах, себе по лобі, здіймав у колі куряву:
Соля мунзже дахт куриче,
Тацкур намура жда їстули дракури,
Мушкут нахлавде тараба, дав дуті жиберинку,
здристиста пердулицу линдра попардечка,
на мандро наждалася…
Присутні хоч і розуміли, що це ніякий не Цанні, а просто циган, реготалися, аж роздирали животи. Магніфікус доктор, що вийшов після прологу, не був вартий і півшеляга. Він мав діалог із іспанцем у червоно-жовтому одягу з неймовірно довгими перами на капелюсі.
— Це мій quidam, — крикнув Римша, — має справу до мене…
Іспанець кланявся й безпересталі виговорював ті самі слова, єдині, мабуть, які знав по-іспанськи: мі коразон і мі віда[144].
Інший quidam змінив доктора (в оксамитному береті, подаючись за медіоланця): по фацеціях[145], доволі сороміцьких, бо панянки червоніли, а хто був ближче, — реготався. Він забавлявся з іспанцем і з Цанні — наставляв пику, а вони його били, облизувався після кожного удару,