Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

дві, зробив крок до неї і взяв її енергійною правою рукою за ніс і, притримуючи лівою дівчинину потилицю разом з косою, підвів їй голову. І вона станом випросталася, і почервоніла, і дивилася поверх його руки йому в очі. І він мовчки випустив її ніс, і взяв її голеньку руку коло ліктя, і почав її гладити правою своєю рукою, примовляючи:

— Гапусю люба, Гапусю моя маленька, скажи мені, що ти чула про мене? Бо то ж дуже недобре буде для мене, як почнуть голосно верзти про мене всяку погань. А я ж учитель і голова парткому. І мене можуть і з школи нагнати… Скажи мені, моя дівчино?..

Він був високий, з м'ясистим і в'ялим від солодосної ліні обличчям. Очі мав сірі, великі, але завжди примружені напівсонною котячою флегмою, і через те вони позначалися між повіками невеличкими щілинами. Тільки тоді він розтуляв повіки на всю широчінь, коли траплялася якась несподіванка або кінець якогось діла довершувався чи починався. Ходив він завжди у чоботях і в синіх штанях і по–московському у верхній сорочці навипуск, і підперезаний кавказьким черкеським пояском. Чуб мав жовтий і вгору довгий, і завжди підстрижений під польку, але ніколи не тримався купи, а завжди розпадався на дві половини, утворюючи широкий і плисковатий проділ. І все це разом творило вигляд його голові, сповнений нехлюйства і безсоромної затяганості. Ще й чогось у його завжди була мокра пляма на сорочці посеред спини, поміж плечима. І відти смерділо потом, який нагадував пах тієї щетини, що жиди колись продавали із здохлих свиней.

І зараз він, говорячи і гладячи Гапусину руку, був нахилений до неї, і чуб йому, спадаючи на виски, вирізняв блискучі щілини його ласих очей. Дівчина аж мінилася своїм обличчям: то блідла раптом, то жахливо червоніла, але не відводила свого погляду з його обличчя, ніби зачарована. Але нарешті вона вирвала руку і відступила під стіну та й проказала:

— Не зачіпайте мене, мені легше буде казати.

І він її не ловив, але у попередній вистаті лишаючись, наполягав:

— Ну, кажи, кажи… Це дуже важливо… мені, Гапусю…

І, зітхнувши, поправив на лівому виску чуб і обіперся правим стегном об столик. Він чекав. А вона, пополотнівши, але силкуючись себе перебороти, стала белькотати:

— Це баба Якимиха розповідала жінкам, та й я чула… Вона казала, що Передерій у дворі Вербокрута, п'яний від самогону, на порозі хатніх сіней вигукував: «Він думає, що я дурний. Він думав, що я не розберу, чого він у вас одняв гармошку… Він, собача душа, осмалив мою жінку раніше від мене, і мені дав вашу гармошку, щоб я собі награвав та смалятини не чув. Нехай, — каже, — ще трохи порозкошує, нехай підожде, то ми йому справимо не таку смалятину…»

— Це він так казав?

— Щоб я з цього місця не зійшла, як усе те неправда, що я кажу… Хіба що баба Якимиха брехала?.. Але ж ні: вона стара і богобояща жінка.

— Якщо він таке робить, то він протів Совєцької власті… — заговорив роздратовано Маздигін.

— Він злигався з куркулями, і ми його відціля спровадимо… Побачимо, хто кому швидше справить смалятину. Тепер ми всіх, що водяться з куркулями, поправимо на ту дорогу, з якої додому ніхто вже не вертається… Добре, добре. І якби це й ти зараз у школі не робила, то ми б і твого батька, Шелестіяна, разом з Передерієм погнали б у далекий край, де справляють горбатих та язикатих… Але ти у мене робиш, то і твій батько не тільки не має загрози вилетіти з рідного села, але ще й держатиме і надалі шкільні коні для мого комнезамівського хазяйства.

Але Гапуся, коли він тільки згадав про її батька, зараз же звела брови над очима у понурий вигляд і спитала, посвітюючи стуманілим поглядом:

— А що ж мій батько зробив поганого Совєцькій власті… Чи він що з Передерієм мав спільного, що ви і на його зводите ремство?..

— О, Гапусю! Твій батько з Брусом товаришують, сходяться, п'ють самогон і п'яні Совєцьку власть у домовину покладають… Але навіть якби вони один з другим Совєцької власті і не зачіпали, то й то я тільки через саму тебе твого батька пошкодував би, хоч ти його і не шкодуєш.

— Чого ж я батька не шкодую?..

Уже тихше і трохи злякано, і з почуттям, не керованим ніяким напруженням зусилля, і з бровами, і чолом, вирівняним у звичайну форму супокою, що нагадувала береги якоїсь річки, кудою раптом з'являється розбурхана вода, спитала дівчина.

Та Маздигін, уже сміючись удавано–заспокоюючим сміхом, говорив:

— А що ж ти кажеш, що я дівчат не слухаю, коли з ними лягаю спати, і на доказ цього мовляєш, що я «осмалив» Передерієву жінку раніше від його?..

— То ж люди говорять і сам Передерій, а не я, що ви дівчат перебираєте і віддаєте заміж за комсомольців. І через те з вами я боюся лягати.

І Маздигін занімів від останніх слів дівчини, але, ніби для того, щоб приховати це, двічі ступив до неї і взяв її праву руку знов у свої обидві і почав цілувати її повільно від п'ятірні аж до ліктя, приказуючи:

— Я вже буду тебе слухати… Буду слухати, і ти будеш зі мною спати, я тобі буду чоловіком, а ти мені жінкою…

А та, знесилившись і від раніше відчутих і незвичних переживань, які Маздигін збудив і своїми погрозами, і своєю нахрапністю тепер, вже нічого не говорила, а тільки шептала так, неначе маленька дитина шепоче ввесь час те саме, коли утомиться якимсь одним почуванням. І були в дівчини розтулені рожеві уста. Здавалося, вона тяжко забажала пити:

— Я не хочу жінкою бути… Я не хочу жінкою бути… Я