Українська література » Сучасна проза » Ключ - Василь Миколайович Шкляр

Ключ - Василь Миколайович Шкляр

Читаємо онлайн Ключ - Василь Миколайович Шкляр
примхливій панночці‚ завелася. Молодчина‚ і як тебе досі не вкрали?

Я прогрів двигун‚ тихенько виїхав на вулицю і лиш тут згадав‚ що не взяв із собою шоферські права. Нічого‚ покатаємося. А якщо зупинить міліція‚ то зробимо психологічний трюк: я тицьну даїшникові під ніс своє редакційне посвідчення і скажу незворушним тоном: «Майор Крайній із відділу убивств. Перепрошую‚ я поспішаю».

9

Жарти жартами‚ але згодом я так і робив: мій психологічний трюк спрацьовував бездоганно. А коли при цьому я ще нарікав‚ що поспішаю в управління міністерства внутрішніх справ‚ то ефект був разючий.

Взагалі‚ треба сказати‚ що газета мені добряче стала в пригоді (жаль‚ що після виборів вона таки лопнула‚ як бульбашка): з редакційним посвідченням я справді відчиняв усі двері‚ — до речі‚ я ним користуюся й досі‚ — а завдяки отому «генеральному» чи‚ певніше сказати‚ черепашачому інтерв’ю вискочив‚ можна сказати‚ з могили. Зрозуміло‚ чому інтерв’ю черепашаче‚ адже після того‚ як я передав генералові запитання‚ вони там ще довго їх мурижили‚ потім я таки відчинив дубові двері‚ щоправда‚ не ногою і без погроз‚ ми любенько поговорили з генералом про боротьбу з мафією і корупцією‚ а не про якісь там витверезники‚ де співають що кому заманеться‚ потім усе це списав з диктофона і надав йому людського вигляду — без сентиментів і сліз‚ як просив мене вічно усміхнений Фернандель‚ тоді всю оцю каламуть набрали на комп’ютері‚ і я знову повіз її в управління до генерала‚ аби він завізував‚ відтак ще через день подзвонили‚ що можна забрати те інтерв’ю і давати до друку‚ й ось тут нарешті починається найцікавіше. Коли я вже забрав завізований матеріал у приймальні‚ секретарка сказала‚ що генерал сам хотів мене бачити‚ пройдіть‚ будь ласка‚ сказала секретарка‚ і я чемно так прочинив двері і зайшов до величезного кабінету‚ а генерал підвівся назустріч‚ потис мені руку‚ потім хвацько‚ по молодечому‚ підійшов до шафи‚ я думав‚ він зараз дістане пляшку коньяку на знак подяки‚ наллє по чарочці‚ а він рвучко відчинив шухляду і вихопив звідти‚ матінко ти моя‚ вихопив пістолет‚ справжнісінький дев’ятиміліметровий «Марголін» — це я вже пізніше дізнався‚ що він газовий‚ хоча був точнісінькою копією вогнепального «Марголіна»‚ а тоді витріщив очі на генерала і думав‚ що йому щось зробилося‚ є‚ думав‚ шанс прославитися‚ обеззброївши навіженого генерал лейтенанта. Проте він обі звався цілком нормальним голосом‚ він сказав‚ що віднедавна в МВС з’явилася добра традиція нагороджувати журналістів‚ які працюють з правоохоронними органами‚ газовими пістолетами‚ адже врешті решт‚ сказав генерал‚ ми робимо спільну справу‚ боремося з усілякою нечистю і т.д.‚ тож недарма і журналісти стають жертвами безкомпромісної боротьби‚ лише цього року їх загинуло двоє‚ генерал подивився на мене з такою зажурою‚ ніби я мав стати третім‚ й урочисто вручив мені дев’ятиміліметровий «Марголін».

— Нікому не кажіть‚ що він не вогнепальний. І вдавайтеся до зброї лише в разі крайньої потреби‚ — завершив своє міні шоу генерал.

Я так розгубився й розчулився‚ що вийшов із його кабінету з пістолетом у руці‚ і секретарка‚ вгледівши мене‚ ахнула‚ вона подумала‚ що я порішив генерала за те‚ що той півмісяця дає інтерв’ю.

Той день взагалі видався для мене щасливим. Привіз у редакцію завізований матеріал‚ Сокирко Фернандель, задоволений як кінь‚ відразу заслав його в номер‚ а мене в бухгалтерію‚ де я отримав конверт з гонораром‚ отримав талони на бензин і вже‚ озброєний і дуже небезпечний‚ хотів було накивати п’ятами — роботу зроблено! — як раптом задзвонив телефон.

— Чи не випити б нам по чашечці чаю?

Місячний голос‚ мов астральне світло‚ проймав усе моє тіло і виповнював його собою‚ як виповнює сік навесні сонне дерево.

— Чому ти мовчиш? Ти не згоден?

— Сано‚ я тебе застрелю‚ побий мене грім.

— Не сумніваюся‚ тут на візитці написано. Але ти‚ мабуть‚ забув‚ що я вже зазнала удару… Coup de foudre.

— Ти просто чудо‚ Сано. Ми сьогодні підемо до найкращого ресторану.

— А ти зрадник.

— Чому‚ Сано? — Я весь час повторював її ім’я‚ ніби відчував його на смак. То неправду кажуть‚ що скільки не повторюй слово «цукор»‚ у роті солодко не стане. Стане! Ще й як. — Чому‚ Сано?

— Бо ти вирішив зрадити трьох таких невинних поросят.

— Я зарікався туди більше не ходити‚ Сано.

— Хіба вже знайшовся твій господар?

— Ні‚ я сам по собі.

— Тоді ти мене розчаровуєш.

— Я тобі все поясню‚ Сано‚ не розчаровуйся.

— Добре‚ отже‚ в «Трьох поросятах»?

— Через двадцять хвилин.

— Ну що ти‚ мені ще треба причепуритися. Я в самих трусиках.

Ні‚ мене таки поб’є грім.

— Через двадцять п’ять‚ Сано.

— Увечері‚ — сказала вона. — Рівно о сьомій.

— Куди по тебе заїхати?

— Ти вже на колесах? Нікуди. Приходь сам‚ третій зайвий. Я хочу випити з тобою шампанського‚ чуєш? Я хочу напитися з тобою. Я хочу… — сказала жінка у трусиках‚ і тут чи обірвалася лінія‚ чи Сана поклала трубку‚ але свою я ще довго тримав біля щоки. «Марголін» приємно відтягував кишеню моєї куртки‚ і я хотів на радощах вихопити його і пальнути в стелю‚ але вчасно згадав наказ генерала: вдаватися до зброї лише в разі крайньої потреби.

Ще де та сьома! Я встигну на Осокорки заправити машину (чомусь наші інвестори аж там тримали бензоколонку) і про дещо справуватися в управлінні. Цього разу не для газети. Мене цікавив реєстр самогубств за останні чотири місяці. Особливо тих самогубців‚ які не мали рідних‚ а може‚ й таких‚ чиї імена взагалі не з’ясовано.

Деталі нової версії після розповіді Чоломбитька найлегше нанизувалися на нитку Аріадни: суботнього чоловіка мордує депресія‚ він уже не витримує у старих стінах і наймає квартиру‚ аби хоч щось змінити у монотонній плинності днів‚ та, зрештою, розуміє‚ що це не вихід‚ що втеча його примарна. Не маючи нікого з рідних‚ він вирішує непомітно піти з цього світу‚ відгородивши свій скін од цікавих балачок та пересудів. Випадок заводить його до кав’ярні‚ де суботній чоловік ненароком чує про те‚ що хтось шукає квартиру‚ і в нього з’являється шанс: спекатися ключа від оселі‚ яка вже йому не потрібна‚ і все таки… залишити якусь ниточку до власної таємниці. Це бажання — вказати на свій слід — могло виникнути й підсвідомо.

У такому разі суботній чоловік не був Саватієм

Відгуки про книгу Ключ - Василь Миколайович Шкляр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: