Ключ - Василь Миколайович Шкляр
— Чи немає часом тут його автопортрета? — спитав я в Чоломбитька‚ показуючи на картини‚ що стояли рядком під стіною зіперті одна на одну. — Може‚ я згадаю його‚ авжеж‚ згадаю‚ якщо то був він.
Чоломбитько подивився на мене‚ як на дурника.
— Є‚ — сказав він. — Тут має бути його автопортрет‚ Олесь мені показував.
— Пошукай‚ будь ласка.
Він став відхиляти одну за одною ті картини‚ зазираючи‚ що там намальовано‚ і нарешті раденько видобув те‚ що шукав.
— Ось він‚ його автопортрет.
Я отетерів. На зеленому мертвому піску сидів рак з однією клешнею‚ і його вирячені очі‚ здавалося‚ випиналися далеко за межі полотна.
— Я не жартую‚ — сказав Чоломбитько. — Олесь справді називав цю роботу автопортретом.
— Рак самітник‚ — винувато озвався Приходько‚ ніби то він одірвав ракові другу клешню.
— Тут немає його фотографії? — спитав я.
— Навряд. Та й не буду я ритися в чужих речах‚ — сказав Чоломбитько. — Ми й без того багато собі дозволили. Вдерлися‚ може‚ у найбагатшу оселю в Києві. Ходімо до мене.
Ми рушили дерев’яними східцями вниз: ось її ґраційна ніжка ступає на одну сходинку‚ другу‚ шелестить тонка сукня‚ сколихуючи гіркаво солодкий запах парфумів‚ цього разу ґраційна ніжка‚ обтягнута чорним шовком‚ ступає не вгору‚ а вниз — куди ж ти йдеш‚ повернися‚ — але вона невблаганна‚ вона спускається все нижче і нижче‚ а там‚ угорі‚ багряніє висохлою кров’ю шприц. — Іноземці платили йому мізер порівняно з тим‚ що мали б платити‚ — вів далі Чоломбитько. — Та все’дно для Олеся то були грубі гроші‚ цей аскет не знав‚ що з ними робити‚ і десь тоді похвалився‚ що хоче зняти в центрі міста квартиру‚ приноровитись до неї‚ а згодом‚ може‚ й купити. Він радився зі мною‚ бо мало тямив у цьому ділі‚ мені здається‚ що Олесь просто намагався щось змінити у своєму житті‚ ніби хотів утекти від чогось. І от надумав таке з тією квартирою‚ серйозно надумав‚ бо збирався заплатити за рік наперед‚ поки є гроші.
— Цікаво‚ — сказав Сергій Приходько. — Дуже цікаво.
— То він таки найняв собі хату? — спитав я.
— У тому то й річ‚ що я не знаю‚ — відказав Чоломбитько. — Бачиш‚ десь на початку зими на Олеся знов напосіла депресія.
Він уже не питав про цикуту‚ але знову тихо сидів у себе‚ як рак у норі. Я подумав було‚ чи не перебрався він на квартиру‚ та ні‚ знов застав його на підлозі в отому заціпенінні. «Мене зрадила найбільша любов»‚ — видихнув він‚ і я спершу не допетрав‚ про що мова‚ а тоді зрозумів. «Не те ми‚ Петре‚ малюємо‚ — сказав Олесь. — Ми всі пішли не тим шляхом‚ ми втекли від досконалості‚ бо нам так легше. Ми розучилися малювати людські обличчя й живу природу. Ми мазюкаємо лише свої сни‚ сни‚ сни!» — закричав він і вдарив обома кулаками об підлогу. Потім притих‚ змучено всміхнувся: «Не бійся‚ я ще поживу‚ у мене ще лишилася зимова риболовля». А невдовзі по тому‚ якось надвечір‚ заніс мені запасний ключ від своєї майстерні‚ сказав‚ що має цікаву поїздку‚ а зараз… зараз ми підемо до найкращого ресторану. «Я продав свою вошиву «Стерню» за стільки‚ що ми можемо напоїти весь Київ»‚ — похвалився він. Мене здивували його запросини‚ бо Олесь ніколи не ходив по ресторанах‚ він взагалі обминав велелюддя‚ а пивнички тим більше. Та якщо вже на те пішло‚ то навіщо поїти весь Київ і невідомо кого‚ — сказав я‚ — ліпше підемо до «Трьох поросят»‚ там свої хлопці.
Чоломбитько значуще подивився на нас: чи оцінили ми‚ «свої хлопці»‚ його товариський жест? Ми оцінили. Приходько навіть зробив украй винувате обличчя‚ наче все‚ що сталося потім‚ відбулося з його вини.
Однак ніхто достеменно не пам’ятав‚ що відбувалося потім.
Чоломбитько добре пригадував‚ що Остапчук частував у «Трьох поросятах» не тільки його‚ він тоді просто віяв грошима‚ вони «водили козу» від столу до столу‚ але незвиклому до такого Олесеві‚ видно‚ це швидко набридло. Чоломбитько також пам’ятає‚ що вертав із «Трьох поросят» уже сам‚ адже йшов він додому‚ а не в майстерню. Остапчук же зник ще раніше — чи зустрів когось‚ чи десь поспішав‚ але після того Чоломбитько його більше не бачив.
— Уже тепліше‚ дай закурить‚ — сказав Сергій Приходько‚ коли ми вийшли надвір і рушили Андріївським узвозом угору.
— Мені холодно‚ — мовив я.
Приходько винувато похнюпився.
Ми зупинилися біля Андріївської церкви — вітерець полоскав наші обличчя‚ повіваючи десь із недалекого квітня.
— Тобі ще на роботу? — спитав Приходько.
— Так‚ маю клопіт‚ — збрехав я. — Дзвони‚ коли що.
Я дав йому «Івана Степановича»‚ а сам пішов «додому».
Поштова скринька була порожня. Тобто вона була напхом напхана передвиборними аґітками‚ але того‚ що я шукав‚ не було.
Я зайшов у свою пустку — тут також ступала ґраційна ніжка.
Тисячу років тому. І‚ можливо‚ ступала нога дивовижного художника‚ який замість пензля взяв до рук шприц. Можливо…
Коли я постану із праху‚ то поведу за собою світ.
А поки що я з однією клешнею‚ поки що я нікого не поведу‚ бо й сам ледве рухаюся невідомо в якому напрямку і маю тільки відкриті очі та наповнений червоною барвою шприц. Я навіть не маю цикути‚ щоб перейти у порох землі‚ звідки потім мушу вернутися.
Старий дубовий паркет скрипів під моїми ногами‚ як ті дерев’яні східці. Ні до чого не лежала душа.
Я вийшов надвір подихати вітерцем‚ що повівав уже з квітня‚ і сам незчувся‚ як опинився біля осідку партії. На подвір’ї стояла моя цнотлива попелюшка і кликала до себе — на ній уже не було ані сніжинки. Я дістав ключі‚ відчинив дверцята‚ потім капот‚ позаглядав коло неї — і вона‚ трохи почмихавши‚ як то й належить
