Джозеф Антон - Ахмед Салман Рушді
Багато років потому він розповів про цю історію на церемонії вручення дипломів у Бард-коледжі. «Своє привітальне слово я склав на основі притч про Невідомого підливного бомбомета, Заборонене взуття й про Хиткого віце-канцлера на троні, і саме з ним я сьогодні до вас звертаюся, — казав він випускникам коледжу 1996 року одного сонячного дня в Анандейл-на-Гудзоні, штат Нью-Йорк. — По-перше, якщо на вашому життєвому шляху одного чудового дня звинуватять вас у тому, що можна назвати Злісним поводженням з підливою, а так станеться, таки станеться, і якщо ви будете невинні в такому поводженні з підливою, то в жодному разі не беріть на себе відповідальність за чиюсь провину. По-друге: ті, хто відкидатиме вас через ваші неналежного кольору туфлі, не варті вашої уваги. І по-третє: не ставайте на коліна перед жодною людиною. Відстоюйте свої права». Студенти-випускники 1996 року побігли вистрибом за своїми дипломами, дехто босий, дехто з квітами у волоссі, схвально вигукуючи, б’ючи кулаком об кулак, імітуючи ходу моделей на подіумі, цілком розкуті. «Оце так дух», — думав він. Це було геть не схоже на кембриджські формальності, от і чудово.
Його батьки не приїхали на вручення дипломів. Тато сказав, що не має грошей на авіаквитки. То була неправда.
Серед його сучасників були прозаїки Мартін Еміс, Ієн Мак’юен, що розпочали свою кар’єру одразу, так би мовити, вилупившись з яйця, і ширяли собі в небі, як ті благородні птахи. Його власні юнацькі сподівання не справджувалися. Якийсь час він жив у мансарді на Акфольд-роуд неподалік Вондзворт-Бридж-роуд у будинку, де також жила його сестра Самін і ще троє його друзів по Кембриджу. Витягував драбину, запирав лаз й залишався наодинці у трикутному дерев’яному світі, вдаючи, що пише. Він не мав поняття, що робить. Доволі довго йому не вдавалося написати жодної книжки. Те раннє сум’яття, яке він потім зрозумів як збентеження у своїй душі, збентеження від роздумів над тим, ким і чим він став після переїзду з Бомбея, погано на нього впливало.
Часто не стримував своїх емоцій, устрявав у гарячі суперечки через дрібниці. У ньому жив згусток напруження, і він докладав немалих зусиль, аби приховати свою тривогу. За що б він узявся, нічого в нього не виходило. Щоб утекти від марно сти сидіння в мансарді, він прилаштувався до труп «експериментального» театру «Сайдвок» і «Затч», що ставили вистави на сцені театру «Овал-Хаус» у Кенінґтоні[26]. Він одягав довгу чорну сукню, біляву перуку і, не зголюючи вусів, грав агонію закоханої тітки у виставі кембриджського однокашника Дасті Г’юза. Також брав участь у британській постановці антивоєнного шоу «В’єт Рок», попередньо створеного в Нью-Йорку групою «Ла МаМа». Ті вистави не стали чимось надто знаменитим, до того ж у нього закінчувалися гроші. Впродовж року після закінчення Кембриджа він одержував невелику допомогу. «Що я скажу своїм друзям?» — вигукнув Аніс Рушді, коли він заявив про свої літературні прагнення, тож тепер, стоячи в черзі на одержання допомоги для безробітних, він починав розуміти батька. Будинок на Акфольд-роуд бачив немало молодечого лиха. Самін мала нещасливий роман з одним із його товаришів по коледжу Стівеном Брендоном, а тоді поїхала додому. Поселилася молода дівчина на ймення Фйона Арден, і якось одного вечора він побачив її напівпритомною внизу на сходах, бо вона проковтнула цілу пляшечку снодійних піґулок. Схопила його за зап’ястя і не хотіла відпускати, тож він поїхав з нею на «швидкій» до лікарні, де їй промили шлунок і врятували життя. Після того він вибрався з горища й переїжджав з кімнати в кімнату у Челсі й Ерлз-Корту. Сорок років потому він знову почув про Фйону. Вона була баронесою в палаті лордів і великою знаменитістю у світі бізнесу. Юність часто була злиденною, а боротьба за виживання шматувала молодих людей на клапті, проте іноді після боротьби наступали кращі часи.
Невдовзі після того, як він вибрався з Акфольд-роуд, якийсь тамтешній шибеник підпалив той будинок.
Дасті Г’юз одержав роботу укладача текстів у рекламній агенції «Дж. Волтер Томсон» на Берлі-сквер. Йому запропонували несподівано пристойну зарплату, і він, рекламуючи шампунь, охоче створював ролики з чарівними білявками. «Чому б тобі не спробувати, — казав йому Дасті. — Це ж бо зовсім не складно». Він узявся за тестове завдання рекламного агентства «Дж. Волтер Томсон», виконав його мам-таки, в офісі — написав рекламний текст до шоколадок «Афтер-ейт» і віршик, що мав спонукати до використання пасків безпеки в автомобілях під мелодію Чака Бері «Нема куди податися», також спробував, як і було передбачено тестовим завданням, не більше ніж стома словами розповісти прибульцеві з Марса про хліб і грінки; і провалився. На думку могутнього «Дж. Волтера Томсона», він не мав задатків укладача рекламних текстів. Зрештою, йому все ж таки вдалося знайти роботу в меншій, не настільки відомій агенції з назвою «Шарп МакМейнес» на Олбемарл-стрит, і відтоді почалася його трудова біографія. Першого дня йому сказали написати рекламу для журналу з вирізними купонами, за допомогою яких продавали сиґари, запаковані у різдвяні червоні хлопавки. Йому нічогісінько не приходило до голови. Нарешті добрий «креативний директор» Олівер Нокс, який згодом став відомим романістом, нахилився над його плечем і пробубонів: «П’ять хрустких ідей від «Плеєрс», аби зробити Ваше Різдво справді щасливим». Ага, подумав він, ніяковіючи, ось як треба.
В агенції «Шарп» він сидів в одному офісі з темноволосою красунею Фей Ковентрі, що зустрічалася з Томом Машлером, директором «Джонатон Кейп[27]». Щопонеділка вона розповідала про свої вихідні з дуже потішними друзями «Арнольдом» (Вескером[28]), «Гарольдом» (Пінтером) і «Джоном» (Фаулзом). Якими ж захопливими були ті розповіді, як вони вміли повеселитися! Заздрість, відчуття образи, палке бажання й відчай товпилися в молодому серці укладача рекламних текстів. Ось він, цей світ літератури, так близько і так жахливо далеко. Коли Фей одружилася з Машлером і пішла з агенції, аби перегодя стати поважним ресторанним критиком, він
