Джозеф Антон - Ахмед Салман Рушді
— Ви її одержите, коли сидітимете пізніми вечорами одне в одного в кімнатах і удобрюватимете одне одного».
Він поїхав з дому в розпал війни, безглуздого індійсько-пакистанського конфлікту у вересні 1965 року. Вічне яблуко розбрату, Кашмір, призвів до п’ятитижневої війни, в якій загинуло майже сім тисяч солдатів, відтак Індія одержала сімсот квадратних миль пакистанської території, а Пакистан захопив двісті квадратних миль — індійської, от і все. (В «Опівнічних дітях» під час тієї війни від бомб загине майже вся родина Саліма.) Кілька днів йому довелося жити в Лондоні у далеких родичів у кімнаті без вікон. Ніяк не міг додзвонитися до батьків, а телеграми йшли з дому три тижні. Він нічого не знав про близьких. Усе, що міг зробити, це сісти на потяг до Кембриджа й сподіватися на краще. Він прибув до гуртожитку Кінґз-коледжу геть ослабленим, роздратованим своїми побоюваннями, що університетські роки значною мірою стануть повторенням нещасливих років у Раґбі. Він прохав тата не посилати його до Кембриджа, хоча вже забезпечив собі там місце. Йому не хотілося повертатися до Англії й витратити ще кілька років свого життя, як він казав, серед холодних, недоброзичливих риб. Хіба не ліпше було йому залишитися вдома й піти вчитися до коледжу з теплокровними створіннями? Однак Аніс умовив його їхати. Відтак казав змінити спеціалізацію. Історія — непотрібний предмет і невартий аж трьох років навчання. Він повинен домогтися переведення на економічний факультет. Пролунала навіть погроза: якщо цього він не зробить, то Аніс не платитиме за навчання.
Першого дня в Квінґз-коледжі, зморений трьома страхами, пов’язаними з недоброзичливою англійською молоддю, економікою і війною, він відчув, що негоден встати з ліжка. Тіло налилося оливом, так ніби земне тяжіння хотіло втримати його в ліжку. Його тягло донизу, тож він не відповів на стук у двері своєї дещо по-скандинавському сучасної кімнати. (Це був рік «Ґумової душі» «Бітлз», і він не раз мугикав собі під ніс їхній «Норвезький ліс».) Однак під вечір особливо настирливе гримання в двері таки змусило його підвестися з ліжка. Біля дверей стояв з широкою староітонською[15] усмішкою та з хвилястою світлою чуприною Руперта Брука — високий, невтомно дружелюбний «Ян Пілкінґтон-Мікса, знаєш, я наполовину поляк», доброзичливий ангел, що відчинив йому ворота у майбутнє і виніс його на хвилі гучної добродушности у нове життя.
Ян Пілкінґтон-Мікса мав точнісінько такий самий вигляд, як усі вихованці Раґбі, але окрім того він ще мав найдобрішу душу і, здавалося, був посланий йому як знак того, що цього разу все буде інакше. Так і сталося; Кембридж значною мірою загоїв рани, завдані Раґбі, й показав йому, що є інші, привабливіші Англії, в яких він почуватиметься як удома.
На тому перші труднощі закінчилися. А щодо економіки, то його врятував другий доброзичливий ангел, завідувач навчальної частини доктор Джон Бродбент, викладач англійської літератури, надзвичайно хороша людина, що легко міг стати (хоча не став) прототипом надзвичайно класного і неймовірно поблажливого доктора Говарда Кірка з роману Малькольма Бредбері «Історична людина». Коли він понуро сказав, що хоче змінити спеціалізацію, бо його батько наполягає на цьому, доктор Бродбент запитав: «А ти сам цього хочеш?» Йому, певна річ, не хотілося вивчати економіки; він навіть мав стипендію з історії, тож хотів займатися історією. «Покладися на мене, — сказав доктор Бродбент і написав Анісові Рушді ввічливого але досить переконливого листа, кажучи, що, на думку керівництва коледжу, Анісів син Салман не готовий вивчати економіку, і якщо він наполягатиме на своєму, то йому ліпше забрати сина з університету й звільнити місце для когось іншого. Аніс Рушді більше ніколи не згадував про економіку.
Третя проблема також невдовзі владналася. Війна на субконтиненті закінчилася, й усі, кого він любив, були живі-здорові. Почалося його університетське життя. Він займався звичайними справами: набув друзів, утратив цноту, навчився грати в таємничу сірникову гру, якою бавилися герої «Минулого літа в Марієнбаді», зіграв сумовиту партію в крокет з Е. М. Форстером[16] у день, коли помер Івлін Во, потроху зрозумів значення слова «В’єтнам», став менш консервативним і був обраний до «Футлайтс[17]», став невеличкою лампочкою в сліпучій трупі ілюмінатів — Кліва Джеймса, Роба Бакмена, Джермейн Ґрір — і дивився на Джермейн, як вона вже вкотре у крихітному клубі на Петі-Кюрі під штабом китайський хунвейбінів, де продавалася червона книжка Мао, виконувала свій коронний номер «Стриптиз черниці», знімаючи облачення черниці, під яким її тіло щільно облягав водолазний костюм. Він також покурював, бачив, як один з його друзів помер від поганої «кислоти» ЛСД у кімнаті напроти холу, став свідком смерти другого через ушкодження мозку наркотиками, а третій познайомив його з Капітаном Біфгартом[18] й учасниками «Велвет андерґрауд» і помер невдовзі після закінчення коледжу; задивлявся на міні-спідниці й прозорі блузки; якийсь час писав для студентської газети «Версіті», аж поки там не вирішили, що вже не мають потреби в його послугах; грав у п’єсах Брехта, Йонеско та Бена Джонсона; прорвався з майбутнім мистецтвознавцем газети «Таймз» на травневий бал у Триніті-коледжі і слухав, як Франсуа Арді[19] співала гімн молодому болю без кохання «Tous les garçons et les filles».
Пізніше він часто згадував про щасливі роки в Кембриджі й поклав собі забути години похмурої самотности, від якої вити хотілося, коли він одиноко сидів у кімнаті й плакав, навіть тоді, коли капела Кінґс-коледжу аж палахкотіла своєю красою одразу за його вікном (це було на останньому курсі, коли він жив на першому поверсі головного корпусу коледжу у кімнаті з ідеальним видом — якщо тільки такий собі можна уявити — на капелу, лужок, річку і човни). З канікул на останній курс навчання він повернувся у геть занепалому дусі. Це було наприкінці літа 1967 року — Літа Кохання, коли всі, що їхали до Сан-Франциско, мали обов’язково прикрасити волосся квітами. А він, на превеликий жаль, не мав кого любити в Лондоні.
