Boa constrictor - Іван Якович Франко

– Чому швидше не робите? – крикнув знов Герман, котрого найдужче лютила тога рівнодушність. той дерев'яний супокій ріпників.

– Так робимо, як можемо! – відповів Семен. – Таж годі его спускати в замороку! Самі знаєте, що вісімдесят сяжень – то не жарт!

– Ну, Гриню, бери ліхтарню та іди в божий час, – сказав Стефан.

Гринь взяв ліхтарню і ступив одною ногою в кибель, а рукою взявся за линву. Стефан і Микола стали до корби. Поволі замахувала вона своїм крилом, і линва, мов червона змія, почала сховзуватися з валу, на котрім була навинута. Гринь ще стояв на березі ями. На його лиці крізь густу верству глини і кип'ячки мож було добачити якийсь неспокій, якусь тривогу і щось мов боротьбу з самим собою. Через його голову перемигнула блискавкою думка про дім, про стару матір, котра завтра, в неділю, жде його на обід. А тут ось перед ним ся глибоченна, 80-сажнева пропасть, брудна, вонюча і тісна, мов життя в нужді. А там в глибині кілько-то різних, невидимих сил грозить йому! Хто знає, чи за годину, за дві його товариші не витягнуть холодного трупа? Хто знає, хто знає!.. Дрож прешла по його тілі, коли кибель почав тонути вдолину, коли на його лице повінув важкий підземний холод. Йому стало так тяжко, як ще ніколи. Ось він, стоячи одною ногою в киблі, рукою держачися линви, перевис в воздусі і захитався над западнею. А корба невпинно махає своїми крилами, линва невпинно сховзується звалу, – він тоне, тоне повільно, тихо… Йому дух захапує, – дрижачим голосом кричить своїм товаришам на прощання звичайний гірницький оклик:

– Glьck auf!

– Glьck auf! – відповідають серед глибокої тиші три голоси, – ні, не три! і четвертий, непевний, притишений голос Германа повторив також:

– Glьck auf!

– Іди з Богом! – додав Микола і залощу. Гриць утонув в темній пропасті.

В кошарі тихо. Ані один голос не перериває тиші. Всі мовчки працюють. Колеса, намазані кип'ячкою, обертаються нечутно, мов духи серед сумерку. Линва тихо сховзується і хитається. Всім якось важко, немов при похороні, коли спускають трумну до гробу. Дивна річ! Щодень кождий з них бачить те саме: спускається чоловік до ями, – і щодень те саме важке, гнетуче чуття здавлює душу, щодень вертає думка: «Ось спускаємо до гробу живого чоловіка!»

Герман стояв і дивився, дивився і мовчав, вій сам не знав, що з ним робиться. Як пильно, як уважно слідив він нині за виразом лиця тих ріпників, а особливо того, що втонув в глибині, того «живо похороненого!» і диво! Ті самі чуття, що шевелилися в них, що викликували в них дрож, і зітхання, і тривогу, – ті самі чуття бушували і в його груді, але як сильно, як страшно! Все то, що мельком перелетіло через думку Гриневі, коли стояв над ямою, все переходило і через думку Германа, але як ярко, як живо, як важко! В його уяві рисувався не один образ нужди, розпуки, недостатку, – не один, а тисячі, і всі вони зливалися в одно бушуюче море, в одну страшну заливу недолі, в котрій гриміли і стугоніли якісь змішані, глибокі голоси. Тих голосів він не міг поняти, хоть знав, що воно щось страшне. Він стояв в куті кошари, нерухомий, холодний, і силувався позбутися страшних привидів. Він широко отворив очі, щоби вид дігаюсті прогнав марева. Але і дійсність не могла його потішити ані успокоїти. Бо чи ж його марева не були тота сама дійсність, тільки більше оживлена, піднесена фантазією на вищу ступінь?

– Glьck auf! Glьck auf! – повторяв він безмисно. – Щасти біг вам, бо ми не зазнали щастя! Щасти біг вам, бо ми гибли з нужди, мучились весь вік! Щасти біг вам!..

– Кому? Ну, кому ж, як не нам, нам, Гольдкремерам, нам, котрі можемо спокійно стояти, дивитися на обороти корби, сховзанє і хитане линви, котрі можемо спокійно наганяти тих людей до пильності, спокійно слухати їх страшного, прошибаючого: Glьck auf!..

Герман вийшов з кошари, не сказавши і слова більше ріпникам. Сонячна ясність надворі успокоїла його трохи, притишила розбурхані думки. Він пішов далі оглядати і старався по дорозі набрати як мож найбільше супокою і твердості. Він говорив сам собі, що «властиво, що ж се за велика річ? «Лізе хлоп до ями, ну, і бере за то заплату – цілого гульдена! Якби не хотів, то би не ліз, силувати его ніхто не силує. А як там що… того… ну, то за то прецінь я не можу відповідати. Я що можу, то роблю для їх безпеченства. Кілько-то мене коштуют кошари, млинки, лампи нової конструкції! Що ж мені мож закинути? А що я за свої гроші хочу совісної роботи, то се зовсім природна річ. Значит, я не маю нічо на своїй совісті, немаючого тим гризтися! Навіть думати о тім нема що!..»

Так міркував Герман, уцитькуючи тоту невидиму силу, що нині збудилася в нім і валила-перевертала всі його рахунки, бентежила весь його супокій. І справді, вона, мов на Германів розказ, затихла. Герман став спокійний, навіть якийсь жвавий і радий, мов чоловік по слабості. Тільки час від часу легенька дрож його мускулів давала йому знати, що страшна, ворожа сила в його нутрі не замерла і що найменший сильніший дотик, найменше потрясіння може наново її розбудити.

Він підійшов к другій ямі в веселім настрої. Йому хотілося забічи ріпників несподівано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Він знав, що тепер його вірника нема коло сеї ями, і для того легко йому буде доконатися, чи варті тоті люди і тих грошей, що беруть. Він підійшов злегка к дощаним стінам кошари, ступаючи без шелесту на м'якій глині, і заглянув через вибитий сук досередини. Такий спосіб надзирання був у нього не новина, і всі майже робітники знали о тім, бо звичайно при виплаті Герман уривав їм зо чверть зарібку, говорячи: «А, то ти через тиждень дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по гроші приходиш!» А коли бідолаха-ріпник починав суперечатися та божитися, Герман цілий наливався кров'ю, як індик, грозив ріпникові жандармами і казав вірникові як стій викидати його за двері.

Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напротив нього був вхід, через котрий входило досередини трохи світла, відбитого від сусідньої кошари, – проте Германові легко було