Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Борисе, про який ти там магнетизм розбалакався? — крізь задуму схоплює заплутану нитку жарту.

— Про який там магнетизм? — . спочатку ніяковіє Борис Зарудний і зразу ж веселіє: — Ми говорили, Степане Михайловичу, про ту властивість намагнічення, яку має вся земна куля.

— І твій язик, — серйозно додає Кушнір.

Навколо вибухає неймовірний регіт. Одначе Борис не розгублюється — він знає, чим можна вразити Кушніра.

— Степане Михайловичу, через шість днів ми з дериваційним каналом покінчимо.

— Як через шість днів!? — радіє і робить вигляд, наче нічого не знає про нові наміри молоді.

— Покінчимо, Степане Михайловичу. В нас уже все розраховано!

— Так нещодавно ж були інші розрахунки?

— То нещодавно. А це сьогодні! В соцзмаганні ми ростемо по геометричній прогресії.

— Ну, спасибі, молодята. Порадували старого. Будівники з Багрина здорово обігнали нас?

— Ні, майже рівно ідемо.

— Майже рівно? Це добре. А от коли б нашу рівну лінію вище, вище, соколом пустити? Стрілою!

— Тяжкувате буде, — завагався Прокопчук, — там раніше почали роботу.

— Знаю, знаю, що тяжкувате. Проте честь яка! — поспішно говорить Кушнір.

— В Багрині більші можливості мають. У графіку вище нас стоять.

— Сонце має більші можливості, аніж місяць. А восени, дивись, місяць вище сонця підіймається! — згарячу хапається Степан Михайлович за перший, що надбіг, образ.

Навкруги зарясніли усмішки.

— Подумаємо, — рішуче говорить Зарудний.

— Варто, варто подумати, — прямує до мулярів. В цій роботі Кушнір знає толк; міцні пальці його так бережно й уміло ходять біля каміння, наче це не брили, а теплі клубки сірих ягнят.

Високий день стоїть над заріччям, і гомін будівництва котиться аж до окрайців бузкового небосхилу.

Не минає і кількох днів, щоб на будівництво не заглянув Іван Васильович Кошовий, і тоді Кушнір розцвітає усмішкою, на диво схожою на усмішку деяких колгоспників, коли ті стрічають голову біля ріки. Іван Васильович завжди приїжджає в обідню перерву або надвечір, перед закінченням роботи. Тісним колом обступлять його колгоспники, жадібно ловлять кожне слово і про великого Сталіна, і про міжнародне становище, і про електрифікацію, і про стахановський рух, і про досвід передовиків, і про новинки в літературі. Буває, вечір прихилиться до селян, похолодіє камінь, всіваючись росою, а тепла задушевна розмова розкриває нові обрії, сповнює гордістю серця і наснажує новою силою руки. Ці серця і руки не просто орють поле, мурують камінь — вони вкладають свій труд, любов і надії в основу величної будови комунізму.

Сьогодні ж Іван Васильович забарився. Давно Полікарп Сергієнко повідомив Кушніра, що машина секретаря райпарткому промчала шляхом до села.

«Напевне, підманув, а тепер посміхається собі в куці вуса», — починає сердитися голова на Полікарпа, знаючи вдачу луговика.

Одначе Сергієнкові й на думку не спадало посміятися з Кушніра. Іван Васильович, проїхавши селом, повернув на колгоспну пасіку.

У тінистих лісах просівався сонячний дощ; по його тремтливих, золотистих струмках тихо опускалися на землю крихітні човники листу. З дубів та чагарників звисали грона дикого хмелю, ніжний аромат переснував усе повітря.

Марка Григоровича у хаті не було. Над вікнами сміялися разки зубастої кукурудзи, біля призьби грілися на сонці мішки з чорним дрібним насінням синяка. Іван Васильович догадався, що старий пасічник обсіває «ледащу осичину» — піскувату підлісну ділянку, де нічого, крім убогих кущиків осики, не росло. Садом попрямував до узлісся. Незабаром до птичого щебетання почав просочуватися відгомін розмови. З-за дерев замаячіли людські постаті, коні, сівалка.

— Марку Григоровичу, ти знову про пасіку думаєш? — розкочується густий сміх. Біля пасічника стоїть кремезний Олександр Петрович Підіпригора.

— А чого ж? Про пасіку.

— І не надокучить про одне й те ж саме думати? — Я ж кожен раз про нове думаю.

— Оце до діла сказав, — схвально промовив Підіпригора. — Так нас Іван Васильович учить: кожен раз про нове думати, щось нове шукати і знаходити.

— Аякже. Сам поміркуй: раніше увесь віск церкви пожирали, повітря чадили ним. А тепер наша продукція сорокома течіями розтікається в сорок видів народного господарства. Інтересно? Значить, не обгородилося пасікою і лісами моє життя, не чадить плаксивою свічечкою. Та нащо тобі краще: поглянеш у небо — летять самольоти, а в тебе серце співає, бо твій віск і авіації служить… Іван Васильович якось говорив: у нас в Радянському Союзі бджіл більше, ніж у Сполучених Штатах Америки, Японії і Німеччині, взятих разом.

Радісно?

— Радісно, — погоджується Підіпригора.

— А простий собі дід Синиця хоче, щоб у нас було бджіл більше, аніж у всьому світі… Оця казка, що про медові ріки говорить, впритул підійшла до колгоспної пасіки. Звідси вона справжніми ріками потече. Є тут над чим подумати?

— Є, Марку Григоровичу. Тому й синяк cієтe?

— Тому й сію Він на цьому піщанику десять років мені ростиме, фацелію ж щороку треба сіяти. Зруби ж ми липою засадимо Гектар липи шістнадцять центнерів меду дає.

— Сто пудів? — вражено вигукнув Олександр Петрович.

— Сто пудів! От тобі й нова медова річка. А ти говориш, що я про одне й те ж саме думаю Коли в чоловіка думки на одному місці крутяться — це вже не чоловік, а карусель.

Сміх покотився узліссям. Забряжчала штельвага, і сівалка рівно пішла понад лісом.

Марко Григорович перший побачив Івана Васильовича. Зрадів, заметушився і зразу ж повів секретаря райпарткому до питомника. Молоді волоські оріхи рівними зеленими рядками відбігали од пожовтілого саду. Осінь не торкнулася ні одного листка памолоді. Густий оріховий настій піднімався над теплою землею і з'єднувався з хвилями прив'ядаючих лісових соків.

— Марку Григоровичу, тепер видно вам оріхові шляхи, рівні, широкі, врожайні? — ясно дивиться в бузкову даль Кошовий, наче там, розводячи багрець і позолоту дібров, поспішають у поле духмяні дороги.

— Видно, Іване Васильовичу. І досі дякую за науку товаришу Маркову… Поїхав чоловік од нас, а сліди його живими дорогами підіймаються. Ніяким вітрам їх не здути, ніяким зливам не змить. От в чому сила чоловіка.

— Більшовика, — коротко промовив Іван Васильович.

— Більшовика… Оріхові шляхи! Не сіра осіння голизна, не плакучі ниточки вербиці, а гіллясті врожайні шляхи Яка то розкіш!

— Не розкіш — життя наше. Багате, красиве, радянське Дівчата приносять пісню в лісовий сад, і ласкава задумана осінь стає молодшою. В плетені з червонолозу кошики влягається золотистий пармен, соковита з краплинками ластовиння дубівка.

Марта Сафронівна, ніяковіючи і червоніючи, вітається з секретарем райпарткому. Вона й сама зараз рум'яна, дорідна, мов погожа осінь.

— Що нового, Марто Сафронівно?

— Урожай збираємо. Дівчата мої на обідню перерву ходили в ліс по гриби.

— Назбирали?

— Багато. Може зготувати вам на багатті? Щоб димом