Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— Льоню! Льоню! — Розводячи могутніми плечима потік людей і махаючи картузом, до нього біг осміхнений Василь Прокопчук.
Ось він ледве не налетів на якусь огрядну жінку з двома валізами. Щоб стриматись, підхопив її вгору, обкружляв навколо себе і бережно поставив на землю.
— Звиняюсь, громадянко.
Жінка спочатку тільки перелякано очима повела, але зразу зрозуміла в чому справа і насмішкувато промовила:
— Спасибі за безплатну карусель.
Та заклопотаний Василь навіть не обернувся.
— Здоров, Льоню. Так і знав, що ти сьогодні приїдеш. Серце чуло! Спеціально машину затримав. Конференція у нас відбувалась. Як здоров'я, Льоню?
Та не здоров'я зараз цікавило Прокопчука. Він і хотів і боявся запитати: чи склав іспити товариш. А на його зосередженому обличчі нічого не розбереш.
— Василю, — тихо запитав Леонід, — Надійка дома?
— Виїхала, — зітхнувши, промовив Василь. — Дві години назад поїзд одійшов.
— Виїхала? — похмурнів Леонід.
— «Не витримав», — вирішив Василь і теж нахмурився.
— А Степанида приїхала?
— Приїхала. Пройшла конкурс. В університет витримала. От яка в тебе сестричка, — радісно почав і осікся: обережніше треба говорити про науку, щоб не так боляче було Льоні. — Ну, і в нас теж весело. Такі діла тут пішли. Григорія Шевчика, кажуть, до ордена представили. А Горицвіт які чудеса з гречкою робить! А сад Марта Сафронівни — прямо як зоряне небо… В новому колбуді скоро гратимемо.
— Молодці, — усміхнувся.
«Напевне склав», — повеселішав Василь.
— Оце й дома у мене радості. Батько, певне, місця собі не найде, — оживає Леонід, уявляючи, як старий нескінченними розмовами наводить терор на усіх знайомих.
«Склав, склав», — твердо вирішив Василь і засміявся.
— Льоню, і тебе можна привітати?
— Можна.
— Можна!.. Чого ж ти до цього часу мовчав? Усю душу по жилочці вимотав. Ах ти, академік нещасний. — І Василь так стиснув товариша, що в того аж ребра почали подаватись угору.
— Василю, задушиш.
— І задушу. Не міг зразу порадувати товариша? От вреднющий. Нема на тебе Степана Кушніра. Льоню, — змовницьки поглянув: — А плюс Б — скільки буде?
І вони обоє вибухнули реготом.
— Алгебру списав у кого-небудь?
— Уяви, що не я, а до мене заглядали.
— Тепер усе уявляю. Вас було, значить, троє, кожен отримав по одиниці, а в сумі вийшло три — посередньо. Так воно, Льоню?.. А мене на агрономічні курси командирують.
— На кого Ольгу покидаєш?
— Сам шефствую над нею — обоє їдемо. То в тебе важча справа: доведеться з однієї столиці в другу бити телеграми дрібним почерком — «люблю, зпт, кохаю, тчк, умираю, сос!»
Тісно притулившись один до одного, вони підходять до нової машини.
— Струнко! — стримуючи громовий голос, напівжартівливо командує Василь. — Товариш академік, увінчаний перемогою, повернулись з академічних боїв в розташовання наших військ. Ніяких, крім сердечних, утрат у товариша академіка нема.
Комсомольці радісно кидаються до Леоніда, і він, як млинок, завертівся у дужих обіймах, ледве встигаючи відповідати на щирі вітання, запитання. Його хочуть посадити в кабінку, але хлопець одним помахом дужого тіла вискакує на кузов.
Молоді, роботящі веселі руки міцно переплітаються з руками, і машина, розколихуючи пісню, везе юнацьке коло в широкий світ.
* * *
Свіжозорані ниви обсівалися великими вечірніми зорями. В садах ніжно бриніли обволожені яблука і від легкого приторку вітру, злітаючи з дерев, щебетала роса.
По вінця налитий радістю, надіями, Леонід тихою ходою описував прощальний круг навколо села. Попрощавшись із комсомольцями, він схотів обійти ті простори, де його невтомна праця і юнацькі мрії аж в небо врізалися золотим колоссям, в браталися з широкими полями, дзвеніли ріками зерна. Нові почування, нові дороги підійшли до його серця, і якось по-іншому, виразніше, освітлювали пройдешні роки, що, наче добрий посів, упали в теплу, живу землю.
Трепетний, весь у думах, він фізично чув, як проростають ниви, окоріняються, з розгону вбігають у сині дощові хмари і, перемиті, пахучі, неначе; дівочі коси, спішать на сонячні причали.
— В Очерета і просо наче очерет.
— Земля тепер іншими законами живе. Більшовицькими…
— Як дорога під зорями, просвітліла.
Музикою з долини долетіли голоси і попрямували до села.
Хвилюючись, Леонід підходить до подвір'я Кушніра, перелазить через світлий березовий паркан і стає під яблунею, де не раз зустрічав свою Надію.
«Де б нам не прийшлося бути, ми завжди разом», — зітхаючи, пригадує вірну клятву.
Спинаючись на ніски, він бачить, що в хаті, схилившись над столом, сидить Кушнір. Широке чоло його взялося зморшками, а руки обережно тримають великий лист паперу. Леонід з нежданою любов'ю помічає, вірніше — відгадує ті дорогі риси, що подібним відбитком окреслились на обличчі дівчини.
«Він же мені батько», — вперше у всій глибині розкривається перед ним нове почуття.
«Зайти б до старого. Так хіба ж зрозуміє, що в мене на серці? Ще з хати нажене. Згадає усі мої слова. Гарячковитий… А його ж сьогодні в партію прийняли! Свято в чоловіка!» — згадує і рішуче прямує до хати.
Коли рипнули двері, Кушнір навіть не одірвався од столу, зосереджено розглядаючи розкладені папери.
На чималому письмовому столі підносилися дві високі вази — одна з букетом червоних жоржин, а друга… з електричною лампочкою.
— Дозвольте вас привітати з великим днем, — натягується голос у хлопця.
— А-а, це ти, Льоню, — підводиться з-за столу ширококостий голова. На хвилину здивовання ворухнуло його бровами, дрогнули уста. — Спасибі, Льоню. І тебе вітаю. Сідай, сідай, будь гостем… А Надійки нема, — сказав із тихим жалем.
— Знаю. Я до вас зайшов.
— Машина потрібна? Вже дав розпорядження. Знаю твою гордість — сам не підійдеш. Все думаєш, що вредний голова. А голова не для себе старається. Поїдеш, Льоню, грузовою, а нарік, дивись, легковою привеземо.
— Я не за машиною. Прийшов попрощатися.
— Попрощатись? Згадав таки й мене, — здивувався і щиро зрадів Кушнір. — Оце добре. Зараз гукну стару, щоб щось видумала.
Він побіг у другу хату, швидко повернувся, задоволене показав рукою на стіл:
— Бачиш, які проекти садиб? В Київській міськраді дістав, бо наша туго обертається. І вже ніяк не можу лягти, щоб перед сном знову не розглянути їх. Навіть стара гарикатись почала. Та позавчора і її спіймав біля планів. Мусить помовкувати тепер… Хороші є будиночки на три-чотири кімнати. Тільки такі будемо будувати. Завтра на президії круту заборону винесемо: без проекту не дозволимо навіть хліва поставити. Годі підривати авторитет колгоспного села. Воно як лялечка повинне бути. Для вас, шибеників, стадіон збудуємо; ганяйте свій футбол. Тільки глядіть, щоб із своєї сітки м'ячі не таскали… Подивись на цей план. Не хата — картина. — Відбіг на віддаль і залюбувався. — Тільки тинів ми
