Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Ходімо, швидше! — шепнув він. — У поштовий зал. Ато ще, чого доброго…
Вони хутко пірнули в людський натовп.
— Іди сюди!
Молодята стали в кінці черги до віконечка, де продавали поштові марки.
— Коли ти приїхала? — спитав Керн. Женевський поштамт іще ніколи не здавався йому таким світлим.
— Сьогодні вранці.
— Тебе спершу відправили в Базель? Чи прямо сюди?
— Ні. В Муртені дали дозвіл на проживання на три дні. Тоді я одразу ж поїхала сюди.
— Чудеса! Навіть дозвіл на проживання! То тобі взагалі нема чого боятися! А я вже уявляв тебе саму на кордоні… Ти стала така маленька й так змарніла, Рут!
— Але я знову цілком здорова. Хіба я споганіла?
— Ні, стала ще гарніша! Ти кожного разу стаєш кращою, коли я стрічаюся з тобою! Ти голодна?
— Так, — мовила Рут. — Я зголодніла за всім: хочу дивитись на тебе, ходити вулицями, дихати свіжим повітрям, говорити.
— То одразу ж ходімо поснідаєм. Я тут знаю один ресторанчик. Там подають свіжу рибу з озера. Як у Люцерні. — Керн аж сяяв. — У Швейцарії так багато озер! А де твої речі?
— На вокзалі, звичайно! Я ж бо вже старий, досвідчений бродяга.
— Оце здорово! Я пишаюсь тобою, Рут! А тепер у тебе скоро — перший нелегальний перехід кордону. Це своєрідний іспит на атестат зрілості. Ти не боїшся?
— Анітрохи.
— І нема чого боятись. Я тут знаю кордон, як свої кишені. Усе вже знаю. У мене є навіть квитки на поїзд. У Франції купив, позавчора. Все підготовано. Станцію вивчив до найменших деталей. Ми посидимо в одній безпечній пивничці й тільки в останній момент підемо ррямо на поїзд.
— У тебе вже є квитки? Де ж ти взяв на них гроші? Адже мені ти так багато переслав.
— Яв своєму розпачі гіограбував швейцарське духівництво. Наче гангстер, ураганом промчав по Базелю й Женеві. Тепер мені тут півроку не можна людям на очі показуватись.
Рут засміялася.
— Я теж привезла трохи грошей. Доктор Беєр роздобув для мене з фонду допомоги біженцям.
Вони стояли пліч-о-пліч, поволі просуваючись разом із чергою вперед. Керн міцно тримав у своїй руці опущену руку Рут. Говорили вони тихо, приглушеними голосами й намагались по змозі грати роль спокійних, до всього байдужих людей.
— Здається, нам страшенно поталанило, — мовив Керн. — Ти не тільки повернулась до мене, а навіть із дозволом на проживання та ще й з грошима! Чого ж ти тоді й разу не написала мені? Не можна було?
— Боялася! Думала, тебе можуть схопити, коли прийдеш по листи. Беєр розповів мені усе про того Аммерса. І він теж казав, що краще не писати. Але я тобі напгісала багато листів, Людвігу. Безперервно писала тобі — тільки без олівця й без паперу. Та ти й сам це знаєш, правда? — Вона заглянула йому у вічі.
Керн міцніше стиснув її руку.
— Знаю… Ти вже знайшла собі кімнату?
— Ні ще. Я прямо з вокзалу пішла сюди.
— Ну добре, тільки… — Він затнувся. — Знаєш, останні дні я надто вже обережний. Не хотів ризикувати нічим. Тому користувався більше державними пансіонами. — І, помітивши тривожний погляд Рут, поспіхом додав: — Ні-ні, я не про в’язницю кажу. Про митниці.
Спати там дуже зручно. Головне — тепло. Коли настає холоднеча, всі митниці опалюються добре. Але ц$ не для тебе. Ти маєш право на проживання, і можна було б тобі взяти розкішний номер у гранд-отелі «Бельвю». Там живуть члени Ліги Націй. Усякі міністри та інший нікчемний народ.
— Цього ми не зробимо. Я лишуся з тобою. Коли це, по-твоєму, небезпечно, давай сьогодні ж уночі майнемо звідси.
— Що вам? — нетерпляче спитав поштовий службовець із віконечка.
Вони вже підсунулись до самого віконця, навіть не помітивши цього.
— Поштову марку за десять сантимів, — швидко зорієнтувавшись, відповів Керн.
Службовець подав марку. Керн заплатив, і молодята попрямували до виходу.
— Що ти збираєшся робити з тією маркою? — поцікавилась Рут.
— Сам не знаю. Просто купив, та й гоДі. Загледівши службовий мундир, я реагую на все автоматично. — Керн почав розглядати марку: зображення Чортових водоспадів на Сен-Готарді. — Можна б написати Аммерсу анонімного листа та вибатькувати його як слід, — мовив він.
— Аммерс… — згадала Рут. — А ти знаєш, він лікується у Беєра.
— Що? Це правда? — Керн витріщився на дівчину. — А тепер іще скажи, що він скаржиться на печінку, і я з радощів стану на голову.
Рут зареготала. Вона сміялася так бурхливо, аж вигнулась усім тілом назад, наче верба од вітру.
— Правда, їй-бо, правда! Через те він і прийшов до Беєра! Адже Беєр — єдиний фахівець у Муртені. Уяви собі, як його тепер ще й совість мучить, — адже він змушений звертатися до лікаря-єврея!
— Великий Боже! Та це ж найславніший момент мого життя — я тріумфую! Штайнер якось казав мені, що любов і помста найрідше в світі випадають разом. А я от стою тут, на ґанку Женевського поштамту, і тішусь таким унікальним збігом! Може, саме тепер і Біндинг сидить у в’язниці або зламав собі ногу!
— Або в нього украли гроші.
— Це було б іще краще! У тебе мудра голова, Рут!
Вони спустилися сходами вниз.
— Нам ліпше триматися там, де густіша юрба, — сказав Керн. — Там нічого не страшно.
— А ми сьогодні вночі підемо через кордон? — спитала Рут.
— Ні. Тобі спершу треба відпочити й виспатись. Це далека дорога.
— А тобі? Хіба тобі не треба виспатись? Адже ми можемо піти в якийсь пансіон, що значиться в списках Біндера. Хіба це справді так небезпечно?
— Я вже й сам не знаю, — відповів Керн. — Гадаю, що ні. Так близько до кордону особливо боятись нічого. Я вже багато разів ходив туди й назад. Щонайбільше, нас можуть спровадити до митниці, та й годі. Та навіть коли б трохи небезпечно було, я, певно, сьогодні не пішов би сам. Опівдні, серед натовпу людей почуваєш себе сильним у своїх намірах, а ввечері, коли стемніє, все міняється. І так мені кожна хвилина здається неправдоподібною: ти знову зі мною — то як же можна добровільно тікати звідси?!
— Я б однаково сама тут не лишилась, — мовила Рут.
16
Керну з Рут пощастило непомітно перейти кордон і дістатися до залізничної станції в Бельгарді. Увечері вони вже приїхали
