Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Ось так, — по хвилі мовив Фогт. — Тепер ви розумієте, чому все так довго тягнеться?

— Розумію, — відповів Керн.

— Безнадійна справа, еге ж?

Керн знизав плечима.

— По-моєму, їм нікуди поспішати.

Підійшов воротар і недовірливим поглядом окинув мандрівників.

— Ви тут когось шукаєте?.

Керн похитав головою.

— Чого ж тоді вам тут треба? — спитав воротар.

Фогт багатозначно глянув на Керна. У його очах блиснула іскорка гумору.

— Нічого, — відказав він воротареві. — Ми туристи. Просто мандруємо по землі Господній.

— Тоді вам краще йти собі далі, — порадив воротар, у якого одразу майнула думка про відчайдушних анархістів.

— Правда, — сказав Фогт. — Так, певно, буде краще.

На Рю-де-Монблан вони гіочали розглядати вітрини крамниць. Біля ювелірної Фогт затримався.

— Тут я з вами хочу попрощатися.

— А куди ви тепер попрямуєте? — спитав Керн.

— Та недалечко. Зайду ось у цей магазин.

Нічого не розуміючи, Керн позирнув крізь скло на вітрину, де на сірому оксамиті були виставлені діаманти, рубіни й смарагди.

— Гадаю, вам тут не поталанить, — мовив він. — Ювеліри, як відомо, черствий народ. Можливо, тому, що весь час мають справу з камінням. Вони не дають нічого.

— Я нічого й не сподіваюсь від них. Я тільки хочу що-небудь украсти.

— Що? — Керн спантеличено глянув на нього. — Це ви серйозно? З такими силами, як у вас зараз, ви далеко не втечете…

— А я далеко й не збираюсь. Саме тому й хочу це зробити.

— Не розумію, — розвів руками Керн.

— Зараз ви зрозумієте. Я уже все обміркував. Це для мене єдина можливість пережити зиму. За крадіжку мені дадуть щонайменше кілька місяців тюрми. Іншого вибору в мене немає. Я вже дійшов до краю: ще кілька тижнів ходіння через кордон — і мені капут. Я мушу це вчинити.

— Але ж… — почав був Керн.

— Я знаю все, що ви хочете сказати. Більше я не можу, — пробурмотів він. — Прощавайте.

Керн зрозумів, що говорити з ним — марна річ. Він потиснув кво-лу руку Фогта.

— Будемо сподіватися, що ви скоро спочинете.

— Та дай Боже. Тюрма тут цілком пристойна.

Фогт почекав, поки товариш відійде трохи далі. Потім зайшов у магазин. Керн зупинився на розі, ніби чекаючи трамвая, і дивився на вхіддо магазину. Невдовзі він побачив, як звідти прожогом вискочив якийсь молодик і одразу ж по тому вернувся з поліцаєм.

«Може, тепер він спочине», — подумав Керн і пішов далі.

Зразу ж за Віднем Штайнер знайшов машину, яка підвезла його до кордону. Щоб не ризикувати даремно, він вирішив не показувати австрійським прикордонникам свого'паспорта, а тому виліз із машини неподалік кордону й далі подався пішки. А близько десятої вечора зайшов до митниці й заявив, що його тільки-но переправили сюди зі Швейцарії.

— Прекрасно, — мовив літній митник з бородою цісаря Франца-Иосифа. — Це нам не первина. Завтра вдосвіта ми вас повернемо туди. Посидьте собі десь тут.

Штайнер вийшов надвір, сів перед сторожкою і закурив. Навколо панувала тиша. Черговий доглядач сидів у сторожці й куняв. Лише зрідка через кордон проїздила автомашина. Десь через годину вийшов митник із цісарською бородою.

— Слухайте, — спитав він, — ви австрієць?

Штайнер насторожився. Паспорт був зашитий у нього в капелюсі.

— Звідки ви це взяли? — якомога спокійніше відповів він. — Коли б я був австрійцем, то не був би емігрантом.

Митник ляснув себе по лобі.

— Ай справді! І як же я сам не збагнув! Я спитав тільки тому, що коли б ви були австрійцем, то, може, вміли б грати в тарок.

— Це я вмію. Навчився ще хлопчаком під час війни. А потім потрапив на службу в австрійську дивізію.

— О, прекрасно! — Цісар Франц-Йосиф поплескав Штайнера по плечу. — Тоді ви майже земляк. То як — зіграємо з вами партійку? Нам якраз не вистачає третього гравця.

— А що ж, давайте.

Вони зайшли до сторожки. За годину Штайнер виграв сім шилінгів. Він грав не за методом шулера Фреда— прав чесно. Проте грав значно краще, ніж митники, тому не міг не виграти, коли траплялась більш-менш добра карта.

Об одинадцятій вони разом повечеряли. Митники пояснили, що це їхній сніданок: служба тривала до восьмої ранку. Сніданок був щедрий і смачний. Потім вони знову сіли грати.

Штайнеру щастило: йому йшла добра карта. Австрійська митна служба грала проти нього з відчайдушною мужністю. Точилася справжня боротьба, але чесна. О першій годині ночі вони вже звертались один до одного на ймення. Десь близько третьої перейшли на «ти». А до четвертої стосунки між ними стали настільки фамільярні, що слова «падло», «тварюка» чи «задрипанець» уже не звучали як образа, а лише як мимовільний прояв подиву, захоплення та симпатії.

О п’ятій годині ввійшов черговий митник.

— Ну, хлопці, пора вже нам Йозефа переправляти через кордон.

У сторожці запала мовчанка. Усі погляди прикувала до себе купка

грошей перед Штайнером. Нарешті цісар Франц-Йосиф поворухнувся.

— Виграш є виграш, — тоном приречення сказав він. — Оббілував нас, як білку. А тепер летить од нас, мов жирна ластівка восени, шибеник отакий!

— Мені все йшла добра карта, — відповів Штайнер. — Безбожно добра карта.

— У тім-то й заковика, — меланхолійно мовив цісар Франц-Йосиф. — Тобі йшла добра карта. Завтра, може б, і нам випала добра карта, але тебе вже тут не буде. Усе ж тут є якась несправедливість.

— Це правда. Але де взагалі тепер справедливість, браття?

515

— Справедливість у картярській грі полягає в тому, що ти, вигравши, даєш партнерам відігратися. Якщо виграєш знову, тоді вже ніде дітись. А так… — Цісар Франц-Йосиф розвів руками й застиг у цій позі. — Лишається якийсь осад на душі…

— Але ж, хлопці, — схаменувся Штайнер, — коли тільки в цьому річ, то все можна й виправити! Ви мене випхнете через кордон, а завтра ввечері швейцарці повернуть мене назад — і я дам вам нагоду відігратися!

Цісар Франц-Йосиф ляснув долонями, аж луна пішла в сторожці.

— Оце діло! — з полегкістю зітхнув він. — Ми самі не могли цього запропонувати, бо ми ж, так би мовити, державна установа, розумієш? Пограти з тобою в карти — можна, це не заборонено: А підмовляти, щоб ти знову переходив кордон, права не маємо. Коли ти сам прийдеш — це вже інша річ!

— Я прийду, — пообіцяв Штайнер. — Можете бути певні.

Він з’явився на швейцарський прикордонний пост і заявив, що вночі хоче повернутись до Австрії. Його не здали в поліцію, а затримали на кордоні. Була неділя. Поблизу митниці стояв шинок. Пополудні там було людно, а з восьмої вечора все стихло.

Кілька вільних від служби митників ще сиділи в шинку. Вони прийшли провідати своїх