Війни художників - Станіслав Стеценко

— Ні, Моем.

— Добре, що ви шпигун, а не кадровий офіцер, а то мали б вимірювати відстань від козирка кашкета до перенісся. І взагалі, чому ви без плаща? — Він прискіпливо оглянув Шелленберга, одягненого в сірий костюм-трійку та в сірий капелюх. — дивна мода носити капелюх і не носити плащ. Як на мене, сьогодні досить прохолодно. Ви застудитесь, а мені потрібні здорові працівники. Лікарняні я відмінив до кінця війни.

Сам Гейдріх був убраний у чорний шкіряний плащ і шкіряні рукавички. Капелюхи він не любив й одягав дуже рідко.

— Ви чимось знервовані, геносе групенфюрер?

— Занадто багато творчих особистостей серед шпигунів. Спочатку цей ваш — як його?

— Моем?

— Який Моем? Шелленберг, ви знущаєтесь? Я про вашого росіянина — художника-шпигуна, чи шпигуна-художника, вже й не втямиш, хто він у першу чергу, і про те, що він зустрічався з Гофманом. Виявляється, тут усе не так просто, — Гейдріх нервово засовався на сидінні, повернувся до Шелленберга. — Гофман — людина, наближена до фюрера. Більш того — особистий друг фюрера! А це значить, що з розробкою цього художника може виникнути купа проблем! Тепер спроба розговорити його закладанням пальців у двері, а тим паче спроба відправити його до праотців без санкції фюрера може бути дуже проблематичною. Ви говорили з Гофманом? По обличчю бачу, що говорили.

— Я говорив з Гофманом. І виявляється, що все навіть гірше, ніж ви гадаєте, геносе Гейдріх. Цей художник особисто знайомий із самим фюрером! Незважаючи на свою молодість, він колись навіть дав кілька уроків малювання Адольфу Гітлеру. Фюрер вважає його ледь не найкращим пейзажистом Європи!

Гейдріх замислився. Якби не було так темно, можна було б помітити, що він зблід. Автомобіль устиг проїхати кілька кварталів, перш ніж Гейдріх знову заговорив:

— У цій ситуації, Шелленберг, ми можемо наламати непотрібних дров. А нам вони зовсім ні до чого. Підслідний виявився приятелем фюрера. Отож, якщо з художником щось трапиться, я не знаю, як поведеться фюрер…

Гейдріх уже дивився вбік — на плеса Шпреє, що раптом відбили останні промені сонця, що заходило і зненацька пробилося крізь дощові хмари.

— Якщо так, то операція по художнику має бути схвалена нагорі. Можливо, фюрер узагалі не дасть згоди на розробку цього унтерменша, — розмірковував Шелленберг. — А можливо, навпаки… Адже для нього Німеччина понад усе!

— Не все так просто, Вальтере. В очах фюрера цей унтерменш-пейзажист відразу виростає до рівня Мікеланджело. І тут національність уже не грає суттєвої ролі. Добре, Вальтере. Я цим займуся особисто. Принаймні розробку художника через жінку можна провести. Він отримає задоволення. А санкції фізичного впливу я поки що забороняю.

Кілька хвилин вони їхали мовчки.

— Чудовий краєвид, групенфюрере, — зауважив Шелленберг, прослідкувавши за поглядом шефа. — Добре б мати фото такого заходу. Кажуть, що скоро з’являться портативні фотографічні апарати, які вміщатимуться на долоні. Тоді кожен зможе возити фотоапарат із собою і фотографувати подібний захід сонця.

Автомобіль повернув на Гізебрехтштрасе й зупинився перед розкішним будинком під номером 11. Господиня, фрау Кіті Шмідт, чекала важливого гостя біля входу.

Вони вийшли з автомобіля у різні двері. Гейдріх, усміхаючись, кинув погляд на Шелленберга:

— Досить лірики! Ви не поет, Вальтере, і ніколи ним не будете! Я вам це обіцяю. Ваша справа — порпатися у людському лайні! Кожному — своє. Ось так!

— У цьому світі поняття «лайно» відносне. Комусь — лайном видається…

— Знову намагаєтеся виглядати розумнішим, ніж є насправді? — перебив Гейдріх. — Обіцяю, Вальтере, що ви будете працювати з лайном, яке всі у рейху вважають саме лайном — ворогами нації й фюрера. За десять хвилин уся апаратура має бути вимкнена.

— Слухаюсь, геносе групенфюрер!

— І можете бути вільним. Завтра я очікую вас із дружиною у себе вдома. Будемо слухати Ваґнера. Соло на скрипці — виконує групенфюрер Райнгард Трістан Євген Гейдріх! Явка обов’язкова. Форма одягу: для чоловіків — фрак, для жінок — вечірня сукня у темних кольорах. Ваґнер заслуговує, аби його слухали тільки так.

Гейдріх був одним із кращих скрипалів Берліна й іноді влаштовував концерти для найближчого оточення. Він потиснув руку Шелленбергу. Слабке рукостискання випещеної руки скрипаля. Гейдріх затримав руку Шелленберга. Той здивовано підвів погляд і побачив усмішку на обличчі шефа.

— Зізнайтеся, подумки дорікнули й мені «творчістю»?

— Зізнаюсь.

— Я не композитор, Вальтере. Тільки виконавець. І це дві великі різниці. Усі біди від вас — поетів, композиторів, художників. Ви вважаєте себе великими. Скажіть водієві, щоб відвіз вас додому.

— Мені ще треба в управління.

Гейдріх посміхнувся:

— Люблю трудоголіків. Але трудоголіки довго не живуть. Запам’ятайте це, Вальтере, — і зник за масивними дверима.

Шелленберг попросив водія зачекати, пройшов у підворіття, спустився сходами до непримітних дверей у підвал і подзвонив. За дверима був технічний центр, де писали все, що відбувалося нагорі.

Керівник центру, гауптштурмфюрер Кемпке, виструнчився і доповів, що сьогодні проводиться налаштування апаратури, працюють спеціалісти із відділу спецзасобів.

— Тобто апаратура не працює? Я правильно розумію, Кемпке? — уточнив Шелленберг.

— Так точно!

— Добре.

«Якби я тільки міг наказати Кемпке залишити апаратуру увімкненою, — думав він, їдучи в управління. — А потім продати, ні, навіть просто віддати плівки англійцям, це могло б коштувати Гейдріху голови. А він, Шелленберг, мав би реальні шанси поборотися за місце Гейдріха». Але у випадку невдалої спроби зібрати компромат на шефа, ризикував своєю головою, наприклад, міг загинути в автокатастрофі. А помирати, навіть з огляду на пишні похорони і бронзовий пам’ятник на цвинтарі, ох, як не хотілося.