Війни художників - Станіслав Стеценко

До машини підійшов співробітник НКВС — лейтенант Говоров у чорному комбінезоні, тримаючи в руках дерев’яний ящик з інструментами. Саме такий ящик зазвичай носять сантехніки. Він увесь час ішов за жінкою з хлопчиком.

Вікно опустилося.

— Об’єкт здав. Сьогодні жодних контактів.

— Втім, як і вчора. Об’єкт прийняв, — відповіли з-за вікна.

Скло піднялося. Говоров повернувся і повільно пішов назад. Справжній сантехнік, якому не дуже хочеться йти працювати за викликом. Він жодного разу не озирнувся. Так він і повинен був чинити за інструкцією. Об’єкт перейшов у розпорядження його колег.

Газета «Фьолькішер Беобахтер»,

6 травня 1940 року

«Ми повинні всю націю вести у націонал-соціалізм, та лише кращі стануть членами партії».

Адольф Гітлер

6 травня 1940 року, 12 год. 45 хв.

Берлін

Наступного дня після відкриття виставки до Гущенка підійшов кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Тоні Гарісон і представив невисокого, у гарному елегантному костюмі чоловіка зі світлим, зачесаним назад волоссям.

— Доброго дня, це і є гер Гущенко. Керівник усього цього дійства. А це — гер Гофман, Генріх Гофман. Гер Гофман великий поціновувач мистецтва, найвідоміший фотограф Німеччини й особистий друг фюрера. Гер Гущенко пише книгу про Адольфа Гітлера. Можливо, ви будете корисні один одному. А може, навіть подружитеся. Знаючи вас обох, вважаю, що ви схожої вдачі.

Гущенко вдячно кивнув Гарісону: зробив, що обіцяв.

— Що, на вашу думку, гер Гарісон, робить нас схожими? — з усмішкою запитав Гофман. — Сподіваюсь, не моя міцна дружба із «зеленим змієм»?

Гарісон голосно засміявся. У його великому тілі, здавалося, були необмежені голосові потужності.

— Для початку, у вас, як і у Гущенка, чудове почуття гумору. Любите теплу компанію і гарне спілкування, я перепрошую, мушу відкланятись. Мені ще готувати репортаж для суботнього номера про вашу чудову виставку.

— А що, із «зеленим змієм» ви справді на «ти»? — запитав Гущенко, потискаючи невелику, але міцну долоню Гофмана.

— Ми з ним давні найщиріші друзі, — серйозно відповів Гофман. — Я б сказав — нерозлучні друзі.

Гущенко багато чув про Гофмана. Фотоательє Генріха Гофмана знаходилося поряд із рейхсканцелярією. Ні для кого не було секретом, що Гофман входить до найближчого оточення фюрера. І коріння цієї дружби сягає тих часів, коли фюрер був завсідником вуличних пивниць, ховався від переслідування поліції й лише боровся за владу.

У рейху завжди існувала негласна заборона на фотографування фюрера. Цією монополією володів лише Гофман. Річ в тім, що фюрер дуже прискіпливо ставився до своєї зовнішності. І Гофман узгоджував особисто з ним усі сумнівні знімки. Таким чином, будь-яка газета фото Гітлера могла придбати лише у Генріха Гофмана. Ці особливі стосунки зробили Гофмана мільйонером і одним із найзаможніших людей рейху. Більшість фото фюрера, що друкувалися в 39-му році у радянській пресі, теж належали не ТАРС, а особисто Генріху Гофману. І ТАРС, як і всі світові інформаційні агентства, платило Гофману чималі гроші за фото фюрера.

— Я регулярно доповідаю фюреру про всі мистецькі події, що відбуваються в Берліні. Що стосується образотворчого мистецтва, то фюрер ним цікавиться особливо й особисто бере участь у всіх визначних форумах. Фюрер саме від мене дізнався, що делегацією керуєте ви, гер Гущенко. І на моє велике здивування, розповів мені, що ви його молодий берлінський учитель живопису і, крім того, один із кращих пейзажистів Європи. Це не комплімент — він справді вважає вас неперевершеним майстром пейзажу!

Гущенко озирнувся, чи ніхто не чув слів Гофмана. Ні. Близько нікого не було, тим більше що гриміли популярні радянські мелодії. «Квітучий травень» Полонського змінила «Йдемо, веселії подруги» Лебедєва-Кумача:

Помітивши, що Гущенко озирнувся, Гофман взяв його під руку і, нахилившись до плеча, тихо сказав:

— Я розумію неоднозначність ситуації, але наша розмова буде цілком конфіденційною. Як і факт вашого знайомства із фюрером. Скажімо так: про це в Берліні будуть знати три особи: він, ви і я.

Гущенко кивнув:

— Це було б дуже доречно в наші непевні часи. Тим більше, що з фюрером я бачився і спілкувався у мистецькій школі в Берліні зовсім мало. Скажімо так — не більше десяти разів. А про вас, гер Гофман, чув дуже багато.

— Фюрер був так захоплений вашою технікою малювання, що запам’ятав би вас, якби ви поспілкувалися лише раз. Може, вийдемо і вип’ємо десь кави? — запитав Гофман. — Подалі від зайвих очей і вух…

— Із задоволенням, — погодився Гущенко. Він теж волів поговорити з Гофманом наодинці.

— Більше того, оскільки нормальної кави, як ви, я думаю, вже впевнилися, в Берліні немає, то я пропоную поїхати до мого ательє, — кинув уже на виході із салону Гофман.

У Гофмана був новенький «мерседес». Як він пояснив Гущенкові — подарунок від Гітлера на день народження.

Ательє Гофмана знаходилося в самому центрі Берліна, на Унтер-ден-Лінден, у великому, майже монументальному, але досить непривабливому будинку. Від будинку віяло гранітним холодом. Вікна ховалися за кованими ґратами.

У Берліні подейкували, що Гофман знає завжди трохи більше, ніж інші. Він