Острів Смерті - Такехіко Фукунага

— Розшукую одну людину.

Канае оглядає простору кімнату. Звісно, тут годі й шукати.

— Мотоко Моегі?

Вражений Канае дивиться головному просто в очі.

— Ні, я шукаю…

— Наскільки я розумію, ти не любиш Мотоко.

— Чому?

— Ти любиш М., а не Мотоко. Мабуть, ти не бачиш різниці між ними.

— Нічого подібного! Бачу. Бо жива людина й описана пером — це далеко не одне й те ж. Та насправді я не люблю ні одної з них. Мені до серця Аяко Аймі.

На обличчі головного редактора з'являється вираз глибокого сумніву, та незабаром він лагідно каже:

— Ну то поспішай. Правда, хто зна, чи вона жива.

Канае стогне і зривається з місця. Він навіть не помітив, як спустився сходами вниз і вибіг надвір. Повз нього мчать люди, безперестанку блимає червона сигнальна лампочка, в усі боки розлітаються уламки цегли й пісок.

— Аяко-сан!..— кричить він на бігу.

— Я тут! — прилітає десь здалека відповідь.

„Таки натрапив на неї”,— радіє Канае й кидається в бік голосу. Знову навколо темніє. Людей стає менше, аж поки не залишається нікого. І тільки слабий голос повторює:

— Я тут… Я тут…

Канае біжить, біжить і нарешті помічає на лавці Аяко Аймі. „От добре, що встиг”,— думає він і, засапавшись, сідає поряд. Здається, в парку нема ні душі.

— Аяко-сан, що ви тут робите?

— Чекаю Мотоко-сан. Ми домовились тут зустрітися.

— Але ж Мотоко-сан не прийде.

— Чому?

— Бо вона померла.

Аяко блідне, з її широко відкритих очей бризкають сльози. „Так, Мотоко-сан померла”,— згадує Канае і звертається до дівчини із словами:

— Аяко-сан, біжімо якомога швидше. Тут не можна залишатися.

— Бігти?

— Бо воднева бомба падає. Треба втікати.

Канае хапає її за руку, піднімає з лавки, але Аяко не ворушиться.

— Якщо Мотоко-сан померла, то навіщо тікати? Я теж не хочу жити.

— Що ти таке кажеш? Іди зі мною. Я люблю тебе. Мабуть, ти здогадуєшся?

— Мене?

Вона звертає до нього свої заплакані очі.

— Так, я люблю тебе. А хіба я тобі не милий?

— Ні,— твердо відповідає вона і, ніби підкреслюючи свою рішучість, провадить: — Ні, ви не любите мене, а я — вас. Я думала, що ви все знаєте. Ви небайдужі до Мотоко-сан. Я вам про це казала на прогулянці в парку, коли ми спускалися з водяної гірки.

— Дурниці! Ти помиляєшся.

— Ні, це чиста правда. Я не люблю вас. Хотіла покохати, але не вийшло. Всі ми невдахи. Ми живемо в невдалу епоху. Після вибуху водневої бомби про життя нема чого говорити,— сумно проказує Аяко й непомітно вивільняє свою руку.

— Ні, я не згоден з тобою. Ще можна жити. Ти — не Мотоко-сан. Ти створена для життя, а Мотоко-сан — для смерті. То ходи зі мною. Ще не пізно.

Канае знову хапає її за руку й кидається бігти. В парку нема ні душі. У ставку гойдається порожній човен. Навколо помалу темніє. Краєвид поступово зникає. Канае вже чомусь майже не чує і її руки.

Його огортає навдивовижу тиха ніч. Канае помічає, що закам'янів. А де вона? Важко навіть пригадати, хто це був. Він тільки відчуває, що стоїть, як одиноке дерево, на спустошеній рівнині. „Це — нічийна земля”,— проказує він. Над країною небуття висить чорна пітьма, ледь помітна в далині лінія свідчить про існування небокраю і про незвичність цієї ночі. А все-таки чим же вона така незвична? „Схожий краєвид я вже раніше бачив,— згадує Канае.— Бачив уві сні. Саме так, у зовсім недавньому сні”. Але його здатність мислити притуплюється, і думки застигають. На всьому обширі вздовж далекої лінії горизонту, що тягнеться смужкою, мов хмарка, в обидва боки, не видно нічого живого. Ніч стає темнішою й густішою, а його мозок просякає чимось схожим на туман. „Я вже не можу розібрати, наскільки густа ця нічна темрява”,— проказує він.

Тонка лінія горизонту перед його очима нарешті зникає, а свідомість поринає в морок.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Звернувши погляд у бік моря, я сиділа в плетеному кріслі на веранді і крізь приглушене схлипування Ая-тян вигукнула: „О, сніг іде!” Вечірнє небо й море побіліли. Просвіт між ними, звичайно червоно-коричневий, заповнило снігове борошно. Мені згадалося, що напередодні (а може, ще раніше) я вже була свідком подібної сцени. Замість засклених дверей тоді переді мною стояло трюмо, в якому відбивалося ще одне моє „я” й заплакана Ая-тян. Ніби підкреслюючи свою молодечу неврівноваженість, Ая-тян схлипувала, а на безмежне море навколо неї в дзеркалі падав сніг. А може, тоді в о н о заволоділо мною, і я дивилася на Ая-тян очима, схожими на морську поверхню? Дивилася на неї й на себе. Як тільки я розм'якала і втрачала пильність, в о н о добувалося з глибин мого єства й заполонювало мене з такою ж неминучістю, з якою після заходу сонця настає ніч, з появою вітру тремтить листя на деревах, а з випаданням снігу біліє світ. В о н о забілило мою душу, ніби картину. Ще ніколи небо й море не були вкриті таким непорочно чистим снігом, як зараз, бо ще ніколи в о н о і я не зливалися воєдино, як сьогодні. Бо зараз в о н о було мною, а я — н и м.

„Кажете, йде сніг? Але ж у Хіросімі, здається, його не буває”,— сказала Ая-тян і перейшла з вітальні на веранду. „Щойно ти, голубонько, плакала, а вже всміхаєшся?” — пожартувала я, та Ая-тян пропустила повз вуха мої слова і, припавши до шибки, виглядала надвір. Я ж відчувала навіть невдоволення від того, що вона перестала плакали. Навіть якби я сказала: „Можеш вертатися назад”,— вона напевне не змінила б свого наміру й не залишила б мене. Звичайно, я розуміла, що це були сльози зворушення.

І тоді, коли Ая-тян, обернувшись до мене, запитала: „Та хіба падає сніг?” — я дивилася не на море, а на її обличчя з припухлими очима. А треба було відповісти: „Ти витерла сльози, а тому й сніг перестав падати”. Та хіба вона зрозуміла б? „Дивно”,— сказала вона. „Може, й дивно, але це факт”.— „Ви мене обманюєте?” — з невинною недовірою на обличчі запитала Ая-тян. „Але ж сніг справді-таки падав, бо і небо, і море геть-начисто побіліли”,— відповіла я. „Не віриться.— Ая-тян задумалась і, глянувши в бік моря, сплеснула руками.— Мотоко-сан, усе це вам привиділося. Мабуть, тому, що я надихала зблизька на