Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон
Дік знову спинив її, та ще хвилин із п’ять не міг випровадити. Вона дуже боялася, що чоловіка з роботи проженуть. Дік їй нічого певного не сказав; я зрозуміла, що він зараз викличе десятника, й вирішила почекати ще. І справді, зайшов Сміт. Мені хтозна-як кортіло його побачити, але я могла тільки слухати.
Дік без довгих передмов змалював йому весь скандал, і Сміт признався, що гармидер справді вийшов чималий. Потім Дік йому сказав: «Вона божиться, що ніякого приводу вам не давала».
«Оце вже бреше, — відповідає Сміт. — Вона так в очі заглядає, наче манить. І з самого початку мені бісики пускала. Але в кухню до себе вчора закликала не очима, а таки язиком. Ми не думали, що чоловік прийде. А як він показався, вона почала вириватись. Коли вона каже, що не давала мені ніякого приводу…»
«Менше з тим, — спинив його Дік. — Це пусте».
«Як пусте, містере Форесте, — не здається Сміт. — Треба ж мені виправдатись!»
«Ні, цим ви не виправдаєтесь, бо вашої провини це не стосується, — відповів Дік, і я почула, що він заговорив холодно й твердо, мов суддя. Сміт його не зрозумів, тоді він розтлумачив: — Ваша провина, містере Сміте, в тому, що через вас сталася бійка, бешкет, скандал, зірвалися з припони жіноцькі язики, порушилась дисципліна і лад у маєтку, а це дуже серйозна річ, бо вона позначається на продуктивності праці».
Та Сміт ніяк не міг уторопати. Він думав, що його звинувачують у порушенні моральності, бо він в’язнув до заміжньої жінки, і пробував виправдатись тим, що вона, мовляв, сама його спокушала: «Ну, а я ж, містере Форесте, не кам’яний, а живий чоловік… Звісно, убрала вона мене в дурні, та й сам я в дурні убрався, це правда».
«Містере Сміте, — каже йому Дік. — Ви в мене служите вже вісім років, з них шість десятником. По роботі я до вас претензій не маю. Ви вмієте порядкувати. А ваша моральність мене не цікавить. Про мене, будьте хоч мормоном чи магометанином. Як ви живете поза службою — це ваше діло й мене не обходить, поки воно не відбивається на вашій праці в моєму господарстві. Кожному з моїх возіїв вільно в суботу ввечері напиватися до безтями — хоч і щотижня. Це його діло. Та коли він не проспиться до понеділка й почне зганяти похмілля на моїх конях — бити їх, чи лякати, чи ще щось їм робити таке, що хоч крихту позначиться на їхній роботі,— від тієї хвилини це вже моє діло, і той возій може йти шукати служби десь-інде».
«Ви… ви хочете сказати, містере Фореете, що… що й мені… треба йти шукати служби десь-інде?» — пробелькотів, затинаючись, Сміт.
«Так, саме це я хочу сказати, містере Сміте, — відповідає Дік. — Вам доведеться пошукати собі служби десь-інде. Не тому, що ви полізли до чужої жінки — це діло ваше та її чоловіка, — а тому, що ви порушили спокій у маєтку і це пішло на шкоду продуктивпості праці».
Ви знаєте, Івене, — сказала Пола, сама перебивши свою розповідь, — у сухих цифрах рахункових книг маєтку Дік уміє розгледіти більше людських драм, ніж пересічний письменник у кипучому вирі великого міста. Ось, скажімо, звіти молочарні — на кожного дояра зокрема: стільки й стільки фунтів молока вранці, а стільки ввечері від такої й такої корови, а стільки й стільки — від такої. Дікові не треба знати дояра в вічі. Йому досить того, що надій зменшився, і він питає в завідувача молочарні: «Містере Паркмене, Баркі Перата жонатий?» — «Так, сер», — Він що, посварився з дружиною?» — «Так, сер».
Або ж таке: «Містере Паркмене, Сімпкінс відколи вже найкращий наш дояр, а тепер чогось посунувся вниз, У чому річ?» Містер Паркмен не знає. «Розвідайте, — наказує Дік. — У нього якийсь клопіт. Побалакайте з ним по-товариському, розпитайте. Треба помогти чоловікові». І містер Паркмен розвідує. Виявляється, Сімпкінсів син, студент Стенфордського університету, вкинувся в гульню, підробив векселя і тепер сидить у в’язниці, дожидає суду, Дік доручає справу своїм адвокатам, ті якось затирають справу, визволяють хлопця на поруки, і Сімпкінс знову стає першим дояром. А найкраще з усього те, що хлопець порозумнішав — Дік стежив за ним і далі,— скінчив технічний коледж і тепер служить у маєтку при екскаваторах, заробляє півтораста доларів на місяць, одружився, перед ним кар’єра, а батько його й далі доїть корів.
— Ваша правда, — промовив Грейм розчулено. — Я не помилився, коли сказав, що в нього велико серце.
— Я називаю його своєю непорушного скелею, — вдячно відказала Пола. — Він такий надійний. Його не схитне ніяка буря. Ви ще не знаєте його як слід. Він справді стоїть як скеля. Він ще ніколи в житті не падав. Йому сам бог усміхається, і весь вік усміхався. Його ще ніколи ніщо не ставило на коліна… І мені… не хотілось би таке побачити. Це було б страхіття. А ось тепер, Івене… — Пола доторкнулась до його руки чи то благально, чи то пестливо. — Я боюся за нього. Через це я й не знаю, що мені діяти. Я ж не через себе вагаюсь і зволікаю. Якби він був брутальний, або обмежений, або слабодухий, або мав у своїй натурі хоч найменшу ницу рисочку, якби він хоч раз у житті падав на коліна, я б давно вже поїхала з вами, любий мій, любий…
Полині очі враз набігли слізьми. Потиском руки вона заспокоїла Грейма, тоді, щоб заспокоїтись самій, вернулась до свого оповідання:
— «Її чоловік, містере Сміте, — каже йому Дік, — мізинця вашого не варт — і для мене, і взагалі. Ось як його схарактеризували: сумлінний, догідливий, але не кмітливий і не сильний, у кращому разі посередній робітник. І все ж звільнити доведеться вас, хоч мені дуже шкода».
Він ще багато говорив, але я вам переказую головне. З цього ви можете
