Великі сподівання - Чарльз Діккенс

Неділя проминула у нас дуже спокійно - ми їздили за місто, погуляли в полі.

- Я, Джо, просто вдячний долі, що захворів,- сказав я.

- Любий Піпе, друзяко,- ви вже таки піддужали, сер.

- Це такий прегарний для мене час був, Джо.

- Для мене також, сер,- відповів Джо.

- Цього часу, що ми провели з тобою вдвох, Джо, я повік не забуду. Я знаю, в минулому бувало так, що я дещо забував, але цього часу я не забуду повік.

- Це було чудовно, Піпе,- сказав Джо якось так хапливо й «аклопотано.- А що вже минуло, сер, те минуло.

Увечері, коли я ліг спати, Джо зайшов до мене в кімнату, як і щовечора заходив, поки я хворів. Він поцікавився, чи так само добре я почуваю себе, як і вранці.

- Так, любий Джо, в усякому разі не гірше.

- І потроху, друзяко, стаєш дужчим?

- Так, любий Джо, з кожним днем.

Своєю великою доброю рукою Джо поплескав мене по плечах, укритих ковдрою, і сказав хрипкуватим, як мені здалося, голосом:

- Добраніч.

Уранці я схопився ще більш бадьорий і зміцнілий, сповнений рішучості негайно ж розповісти все Джо. Розповім йому ще до сніданку. Зараз одягнуся, піду до нього в кімнату й здивую, бо це ж перший день, коли я встав так рано. Я ввійшов до його кімнати, але [463] Джо там не було. І не тільки його самого не було, а й скриньки його теж.

Я кинувся до обіднього столу й знайшов на ньому листа. Ось його зміст:

«Не бажаючи нав'язуватись, від'їжджаю, бо як ти вже піддужав, дорогий Піпе, і обійдешся без ДЖО.

P. S. Завше були найкращими друзями».

В листі була й розписка за сплату боргу, через який мене мало не заарештували. До останньої хвилини я наївно гадав, що мій кредитор забрав позов або вирішив почекати, поки я видужаю. Мені й на думку не спадало, що гроші заплатив Джо - але це було так, бо розписка була на його ім'я.

Що мені тепер лишалось, як не поспішити -вслід за ним до любої старої кузні й там в усьому перед ним відкритися, і злегка виговорити йому, і полегшити душу й серце тим самим «по-друге», що зародилось як невиразне щось у моїх думках, а тепер сформувалося у цілком певний намір?

А намір був такий, що я підійду до Бідді, покажусь їй, яким упокореним і розкаяним я повернувся, розповім, як я втратив усе, що сподівався дістати, і нагадаю, як ми повірялися одне одному в дні моїх перших знегод. А тоді скажу їй: «Бідді, колись ти, здається, була дуже прихильна до мене, і моє нерозважне серце, хоч і поривалось кудись далі, лише біля тебе знаходило спокій і розраду, яких воно відтоді більше ніде вже не зазнавало. Якщо ти можеш вподобати мене хоча б наполовину проти того, що було давніш, якщо ти можеш признати мене з усіма моїми помилками й розчаруваннями, якщо ти можеш прийняти мене, як прощенну дитину (бо й справді - мені сором, Бідді, але я так потребую втішливого слова й ласкавої руки!), то я маю надію, що буду трошки більш вартим тебе, ніж раніше - не набагато, а все-таки трошки більш вартим. І то вже як ти скажеш, Бідді,- чи мені працювати разом з Джо у кузні, чи пошукати якої іншої роботи в Англії, а чи нам поїхати у далекий край, де на мене чекає місце, від якого я відмовився, бо ж хотів спершу почути твою відповідь. І тепер, люба Бідді, коли ти скажеш, що згодна розділити зі мною моє життя, то й життя моє опроміниш, і мене ощасливиш, а я вже зроблю все, на що стане снаги, щоб і ти стала щасливою». [464]

Такий був мій намір. Набравшися сили протягом трьох днів, я поїхав у рідні околиці, щоб його здійснити. А як мені там повелося - оце й усе, що я маю ще розповісти.

Розділ 58

Звістка про крах мого осяйного майбутнього досягла нашої місцевості раніше, ніж я туди прибув. «Синій Кабан», як виявилося, уже поінформували про це, і ставлення до мене там різко змінилося. Той самий «Кабан», що всіляко запобігав переді мною, коли справи мої йшли вгору, тепер, коли вони завернули вниз, повівся щодо мене вкрай холодно.

Приїхав я до міста ввечері, страшенно втомлений дорогою, яку раніше переносив так легко. «Кабан» не зміг приділити мені звичайного мого номери (очевидно, зайнятого постояльцем із сподіваннями), і я мусив задовольнитись простенькою кімнатинкою у глибині подвір'я, десь поміж голубником та возівнею. Але заснув я в ній так само міцно, як і в найрозкішнішому апартаменті «Кабана», і сни бачив такі самі, як і на щонайкращій постелі.

Рано-вранці, поки мені готували сніданок, я пройшовся до Сатіс-Гаусу. На хвіртці і на крайчиках килимів, повивішуваних з вікон, красувались друковані оголошення про те, що наступного тижня тут відбудеться продаж з аукціону меблів та різних хатніх пожитків. Самі споруди йшли на злам і продавались як будівельний матеріал. Виведені вапняним розчином здоровенні літери на стіні броварні повідомляли, що вона продається під «№1» а під «№2» іде та частина головного будинку, що довгий час стояла замкненою. Такого ж роду написи були й на інших будівлях садиби, а щоб звільнити для них місце, зі стін поздирали плющ, і повсюди валялись у пилюці купи прив'ялого вже гілля. Ввійшовши на часинку у відчинену хвіртку і ніяково оглянувшись з виглядом людини, що забрела сюди знічев'я, я побачив, як клерк аукціоніста ступає з діжки на діжку й перелічує їх, а інший клерк складає з його слів реєстр, причому за письмовий стіл йому править те саме садове крісло, яке я так часто возив під мотив «Старого Клема».

Повернувшись на сніданок до «Кабана», у закусочній я побачив містера Памблечука, що розмовляв з господарем. Коли містер Памблечук (на зовнішність якого [465] недавня нічна пригода вплинула аж ніяк не позитивно) уздрів мене, з уст його почулось таке звернення:

- Юначе, мені шкода, що доля зле з вами вчинила. Але чого ж було й сподіватись, чого й сподіватись!

І він величним всепрощальним жестом простяг мені руку, яку я, такий знесилений хворобою, що мені було не до сварок, мовчки потис.

- Вільяме,- обернувся містер Памблечук до офіціанта,- подайте гарячу булочку. І щоб оце дійти до такого, аж до такого!

Я похмуро взявся за свій сніданок. Містер Памблечук став