Великі сподівання - Чарльз Діккенс

невідступно при сутньому при цьому наглядачеві, що я можу дати будь-які запевнення у чесності моїх намірів. Але в цілому ні він, ні я не відчували надмірної суворості. Службові особи діяли в межах чинних приписів, і не більше. Наглядач щоразу повідомляв мене, що йому гіршає, і це саме підтверджували інші недужі арештанти з палати, а також шпитальна обслуга з арештантів (лихочинці, але, дякувати богу, не позбавлені почуття доброти!).

З бігом днів він дедалі частіше лежав пластом, втупившись порожнім поглядом у білу стелю, і тільки на мить лице його оживало від якогось мого слова, після чого знов ставало знечуленим. Часом він майже - або й зовсім - не міг говорити; тоді він відповідав мені легким потиском руки, і я навчився добре орієнтуватись, що він має на увазі.

На десятий день я помітив у ньому більшу зміну, ніж звичайно. Очі його, звернені до дверей, засвітилися при моїй появі.

- Я вже боявся, що ти спізнишся, мій хлопче,- озвався він, коли я сів біля його койки.- Хоч і знав, що цього не може бути.

- Зараз тільки почалась година побачень,- відповів я.- Я ще чекав при воротях.

- Ти щоразу чекаєш при воротях, правда, мій хлопче?

- Так. Я ні хвилинки не хочу втратити.

- Дякую тобі, мій хлопче, дякую. Хай тебе бог благословить! Ти ніколи не відступався від мене, мій хлопче.

Я мовчки потис йому руку, бо ж не міг забути, як один час ладен був від нього відступитись.

- А найдорожче,- сказав він,- що коли наді мною зависла чорна хмара, ти став для мене добріший, ніж тоді, як світило сонце. Оце найдорожче.

Він лежав горілиць і дихав на превелику силу. Хоч як він напружувався, хоч як він любив мене, лице його час від часу гасло і безживний погляд, втуплений у стелю» туманів. [452]

- Вам дуже боляче сьогодні?

- Я зовсім не нарікаю, мій хлопче.

- Ви ніколи не нарікаєте.

Після цього він уже нічого не сказав. Він тільки всміхнувся й ледь ворухнув пальцями; я здогадався, що він хоче покласти собі на груди мою долоню. Тоді я так і зробив, а він знов усміхнувся й поклав поверх моєї свої згорнені руки.

Тим часом хвилини побачення збігли, але, оглянувшись, я побачив поруч начальника тюрми, що прошепотів мені: «Можете ще побути». Я щиро йому подякував і спитав:

- Можна мені дещо йому сказати, якщо він почує? Начальник тюрми відступив убік і кивнув наглядачеві

теж одійти. Хоч ці їхні рухи були зовсім безгучні, його втуплений у стелю стуманілий погляд ожив і з ніжністю обернувся до мене.

- Дорогий Мегвічу, тепер нарешті я можу це сказати вам. Ви розумієте мене?

Його пальці ледь відчутно стисли мені руку.

- Колись у вас була дитина, яку ви любили і втратили.

Пальці стисли мою руку відчутніше.

- Вона залишилася жива й знайшла впливових друзів. Вона й тепер жива. Вона справжня леді й велика красуня. І я кохаю її!

Останнім слабким зусиллям, яке б і не здійснилося без моєї допомоги, він підніс мою долоню собі до уст. Потім знову лагідно опустив її на груди й прикрив своїми долонями. В очах його, втуплених у стелю, постав той самий порожній погляд і за мить згас, а голова тихо схилилась на груди.

Згадавши тоді, що ми з ним разом читали, я подумав про тих двох молільників у храмі і зрозумів, які будуть найкращі слова перед його смертним ложем: «Господи, будь милостивий до нього, грішника!»

Розділ 57

Залишившись тепер сам-один, я заявив про намір вибратися зі свого помешкання у Темплі, як тільки мине термін оренди, а тим часом винайняти його комусь іншому від себе. Не гаючись, поналіплював я на вікнах [453] оголошення, бо ж у мене були борги й майже не лишалося грошей, і стан моїх справ не на жарт мене непокоїв. Точніше сказати - занепокоїв би, якби я мав досить сили зосередитись увагою на чому-небудь іншому, крім того, що я серйозно захворюю. Напруження останніх тижнів дало мені змогу відтягти хворобу, але не подолати, і тепер я відчував, що вона насувається на мене, і майже нічого іншого й не відчував, настільки до всього збайдужнів.

День-два я лежав то на канапі, то на підлозі - де мене знемагала втома - з важкою головою й тупим болем у ногах та руках, без думки й без снаги. Потім настала ніч, бозна-як довга й сповнена тривог та страхів, а коли вранці я спробував підвестись на ліжку і все обдумати, то не зміг ні того, ні того. Чи й справді я серед ночі спускався до Гарден-Корту в пошуках човна, якого начебто залишив на подвір'ї, чи й справді я кілька разів приходив до пам'яті на сходах і жахався, що мене сюди вигнало; чи й справді я запалював лампу, впевнений, що це ж він піднімається сходами, тоді як світло там давно погасло; чи й справді мене збивали з пантелику чиїсь безглузді балачки, сміхи та стогони, що, як я неясно підозрював, від мене самого й походили; чи й справді в темному кутку кімнати стояла закрита залізна пічка й чийсь голос гукав знов і знов, що міс Геві-шем уже догоряє там,- ось в усьому цьому я й силкувався добрати ладу, лежачи того ранку у себе на ліжку. Але важкі випари печі, де випалювалось вапно, не давали цим образам прояснитись і раз у раз заступали їх від мене, аж поки нарешті крізь ці випари я розрізнив двох чоловік, що уважно дивились на мене.

- Чого ви хочете? - спитав я перелякано.- Я вас не знаю.

- Та що там, сер,- відповів один з них, нахиляючись і торкаючи мене за плече,- сподіваюся, ви це незабаром залагодите, але поки що вас заарештовано.

- А на яку суму борг?

- Сто двадцять три фунти, п'ятнадцять шилінгів і шість пенсів. Рахунок від ювеліра, здається.

- І що ж тепер робити?

- Вам краще перебратись до мене,- відказав той самий чоловік.- У мене дім цілком пристойний.

Я спробував підвестись і одягтися. Коли я знову звернув на них увагу, вони стояли трохи віддалік від ліжка й дивились на мене. Я все так само лежав плазом. [454]

- Ви бачите, в якому я стані,- сказав я.- Я пішов би за вами, якби зміг, але таки справді несила. А якщо ви самі спробуєте вивезти мене, я ще помру дорогою.

Можливо, вони щось відповіли, чи заперечили, чи пробували вмовити