Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
- Джентльменом. Він помчав кудись верхи й невдовзі повернувся з капітаном, лікарем, і той оглянув дівчат… і твою матір.
- І ти пустив клятого янкі до них у спальню?
- Він мав опій. А ми не мали. Він урятував твоїх сестер. У Сьюлін була кровотеча. Він повівся дуже порядно. І коли він доповів своїм, що в нас тут… хворі… вони передумали спалювати будинок. Сюди приїхав якийсь генерал, улаштував тут штаб. Вони забрали всі кімнати, крім тієї, де хворі. А солдати…
Він знову замовк, наче втомившись говорити. Непоголене підборіддя складками обвисло йому на шию. За хвильку він напружився й заговорив знову.
- Вони стали табором круг дому, скрізь - і там, де бавовник, і там, де кукурудза. Вигін посинів від їхніх уніформ. Щоночі горіли сотні табірних вогнів. Усі огорожі пішли на багаття, усі клуні, і стайні, і коптильня. Корів, свиней і курей позабивали, навіть моїх індиків.- Улюблені Джералдові індики! Отже, і їх не стало.- І позабирали все, навіть картини, і з меблів щось там, і з посуду…
- А срібло?
- Порк з Мамкою сховали його в криниці, чи що… не пам’ятаю.- У голосі Джералда почулося роздратування.- Потім звідси вони командували битвою… З Тари… Стояв страшний гамір, верхівці роз’їжджали туди-сюди. А тоді гармати з Джонсборо… це було як грім… навіть дівчата чули, хоч які були хворі, вони тільки повторювали водно: “Тату, зроби щось, аби не гуркало так”.
- А… а мама? Вона знала, що янкі в домі?
- Вона… ні, вона була без пам’яті.
- Дякувати Богові! - вихопилось у Скарлет. Доля бодай від цього уберегла матір. Вона не знала, так до кінця й не знала, що в домі у них товкся ворог, не чула гармат з-під Джонсборо і не здогадувалася, що рідну її землю толочать янківські чоботи.
- Я мало кого з них бачив, бо день і ніч був нагорі з дівчатами й твоєю матір’ю. Переважно тільки молодого лікаря й бачив. Він був порядний чоловік, Скарлет, дуже порядний. Цілий день клопотався пораненими, а ввечері приходив і сідав з нашими. Навіть залишив трохи ліків. Коли вони відходили, він сказав мені, що дівчата видужають, але твоя матір… “Вона така слабосила,- сказав він,- і занадто слабосила, щоб витримати”. Він сказав, що вона збавила собі здоров’я…
Запала мовчанка, і в уяві Скарлет постала матір, якою вона, певно, була напередодні хвороби - тендітна опора всієї Тари, повсякчас у роботі, в догляді за іншими, сама не встигала ні поїсти, ні виспатись, аби лиш інші мали і спочинок, і їжу.
- А потім вони пішли. Потім пішли.
Він довгенько помовчав, а тоді несміливо доторкнувся до її руки.
- Я радий, що ти вдома,- просто сказав він.
Біля чорного ходу почулося шурхання ногами. Бідолаха Порк, привчившись за сорок років витирати черевики, перше ніж увійти в дім, не кинув цієї звички і в теперішню годину. Він вступив до кімнати, обережно несучи дві гарбузові бутлі, а поперед ним розходився міцний дух спиртного, що скапувало на підлогу.
- Трошки розхлюпалося, міс Скарлет. Бо воно важкувато наливати з барильця в таку бутлю.
- Нічого, Порку, дякую.- Скарлет узяла в нього гу мокру посудину і аж скривилася, коли прикрий запах віскі вдарив їй у ніздрі.
- Випий, тат,- сказала вона, передаючи Джералдові незвичайну горілчану флягу і беручи з рук у Порка другу гарбузину, з водою. Джералд слухняно, мов дитина, підніс шийку до рота й гучно відсьорбнув. Коли вона простягла йому воду, він заперечливо похитав головою.
Тоді вона узяла у нього назад гарбузину з віскі й уже прикладала її до уст, аж це помітила, що він пильно зорить за нею і в очах його тінь несхвалення.
- Я знаю, цей напій не для дам,- коротко сказала вона.- Але сьогодні, тат, я не дама, і в нас багато роботи.
Скарлет перевела подих, нахилила бутлю і одним духом ковтнула. Гарячий струмінь опік горло й побіг униз до шлунка, вона аж похлинулась, а на очах виступили сльози. Тоді знову глибоко перевела подих і ще раз піднесла посудину до уст.
- Кеті Скарлет,- озвався Джералд, уперше від її повернення з владною ноткою в голосі,- годі вже. Ти не знаєш, що таке спиртне, і можеш сп’яніти.
- Сп’яніти? - Вона засміялась неприємним сміхом.- Сп’яніти? Дай Боже, щоб так і було. Я хочу упитися в дим, щоб забути про все на світі.
Вона ковтнула вдруге, і тепло поволі розбіглося по жилах аж до самих пучок. Цей добротворчий вогонь дарув таке блаженство! Здавалося, він досяг навіть закрижанілого її серця і повертає їй життєву снагу. Побачивши розгублений болісний погляд Джералда, вона знов поплескала його по коліну й спробувала зобразити на обличчі заводіяцьку усмішку, таку любу йому колись.
- Хіба я можу сп’яніти, тат? Я ж твоя дочка. Невже я не успадкувала найміцнішу голову на всю округу Клейтон?
Дивлячись на її втомлений вид, він ледь-ледь усміхнувся. Віскі його теж підбадьорило. Вона простягла йому бутлю.
- Сьорбни ще разок, і я проведу тебе нагору й укладу спати.
Аж це сама себе осмикнула: таж таким тоном вона розмовляє з Вейдом! А з батьком не годиться так говорити. Це неповага. Він, однак* з уважністю прислухався до її слів.
- Атож, укладу тебе спати,- додала вона безжурно.- Дам тобі ще раз сьорбнути, може, навіть і все випити, аби лиш ти заснув. Тобі треба виспатись. Кеті Скарлет вернулася додому, і ти можеш нічим не журитись. Пий.
Він покірно відхлебнув і вона, взявши його попідруч, допомогла йому підвестися.
- Порку…
Негр узяв гарбузину в одну руку, а другою підхопив Джералда. Скарлет піднесла вище запалену свічку, і вони втрьох повільно рушили в темний хол і далі нагору півкруг- лими сходами, що вели до Джералдової кімнати.
♦
Спальня, в якій лежали вдвох на одному ліжку, скидаючись та бурмочучи щось крізь сон, Сьюлін і Керрін, просякла страшним смородом від ганчір’яного гнотика в блюдечку зі свинячим жиром, єдиного джерела світла. Тільки Скарлет відхилила двері цієї кімнати з зачиненими вікнами, як у ніс їй ударив такий густий застояний дух лікарняної палати, запах ліків і смердючого лою, що вона мало не зімліла. Нехай собі лікарі твердять, що свіже повітря шкодить хворим, але коли вже вона має тут сидіти, то мусить чимось дихати, бо інакше дуба вріже. Вона розчахнула всі три вікна,
