Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

Скарлет на передку обернулась, схопила гіллячку, що була їй за батіг, і потягла Пріссі по спині. Власний переляк так її знеміг і знесилив, що вона не могла терпіти ще чийогось страху.

- Зараз же сядь, дурепо, а то зламаю цього дубця у тебе на хребті! - сказала вона.

Не перестаючи4 хлипати, Пріссі підвела голову, глянула з висоти візка й побачила, що то справді корова - вся в рудих і білих плямах, вона стояла й благально дивилась на людей великими наполоханими очима. Розтуливши рота, корова знову замукала, наче від болю.

-‘ Може, її поранено? Мукає якось дивно.

- Мабуть, у неї вим’я повне, то вона й мукає так,- мовила Пріссі, потроху приходячи до тями.- Либонь, це корова Макінтошів. Негри загнали її в ліс, і вона не трапила на очі янкі.’

- Ми заберемо її з собою,- швидко вирішила Скарлет.- Буде хоч молоко для дитини.

- Як це - заберемо, міс Скарлет? Ми не можемо забрати її з собою. Який з неї пожиток, коли вона давно не доєна? Он як вим’я набрякло. Того ж вона й мукає.

- Ну, як ти знаєшся на коровах, скидай нижню спідницю, порви на стьожки й припни корову до* візка.

- Міс Скарлет, у мене вже місяць як нема нижньої спідниці, та й коли була б, однак я нізащо на світі не стала б припинати корови. Я ніколи з коровами не мала діла. Мені страшно їх.

Скарлет кинула віжки й закотила поділ. Обшита мереживом спідниця лишалась останньою^ її гарною і ще цілою одежиною. Вона розсупонила шнурівку на талії й стягла спідницю вниз, нещадно жмакаючи її гладенькі лляні оборки. Це полотно й мереживо привіз їй Рет з Нассау, коли востаннє пробився крізь блокаду, і вона провозилася цілий тиждень, поки пошила спідницю. Рішуче взявшись за рубець, вона шарпнула, щоб розполовинити її, а коли не вийшло, спробувала на зуби, і тканина врешті подалася - першу довгу смужку було відірвано. Завзято орудуючи зубами й руками, вона таки роздерла спідницю на купу довгастих ганчірок. Після цього зв’язала кінцями ці стьожки, хоч і як її пальці були натерті до крові, а руки тремтіли з утоми.

- Іди візьми корову на налигач,- скомандувала вона Пріссі.

Та, однак, затялася.

- Мені страшно корів, міс Скарлет! Я ніколи з коровами не поралася. І я не з тих негрів, що коло худоби ходять. Я з тих, що коло дому.

- Ти з тих, що просто дурні чорнюки! І то був найлихі- ший день у житті, коли тато купив тебе,- звільна промовила Скарлет, не маючи сили навіть на гнів.- Хай я тільки передихну, тоді скуштуєш оцього дубця.

І зразу ж подумала: “Ось у мене й вихопилось - “чор- нюк”. Мамі це зовсім би не сподобалося”.

Пріссі розпачливо поводила очима, дивлячись то на суворе обличчя господині, то на корову, яка жалібно мукала. Зваживши, що Скарлет менш небезпечна з двох, вона вхопилась обіруч за борти візка й ані руш.

Скарлет поволі й натужно злізла з передка - від кожного поруху в неї нестерпно боліли м’язи. Пріссі не одна виявилась така, якій було “страшно корів”. Скарлет теж завжди їх боялася, навіть у найлагідніших з них крилося щось погрозливе, але зараз ці дрібничкові страхи мусили відступитися, коли з усіх боків насідали на неї страхи реально небезпечні. На щастя, корова видалася зосім мирною. У стражданнях своїх вона шукала співчуття й допомоги в людей і нітрохи не опиналася, коли Скарлет накинула їй на роги петлю з подертої спідниці. Другим кінцем цю саморобну мотузку вона прив’язала ззаду до візка, силкуючись зробити це якомога міцніше, хоч незграбні пальці ледве слухалися її. Скарлет уже підходила до передка, коли раптом відчула, що мліє, і тільки вхопившись за борт, вона втрималася на ногах.

Мелані розплющила очі і, побачивши Скарлет поруч, спитала:

- Ми вже вдома, люба?

Вдома! Гарячі сльози набігли на очі Скарлет, коли вона почула це слово. Вдома! Мелані не знає, що вже нема ніякого дому і що вони самі-самісінькі в цьому шаленому спустошеному світі.

- Ще ні,- відказала вона як могла заспокійливіше, відчуваючи грудку під горлом.- Але скоро будемо. Ми знайшли корову, і у нас буде молоко для тебе й для дитини.

- Бідне дитя,- прошепотіла Мелані, марно намагаючись дотягтись рукою до немовляти.

Щоб вибратися знову на передок, Скарлет довелося напружити всю до решти силу, але кінець кінцем вона з цим упоралась і взяла в руки віжки. Кінь понуро схилив голову й нізащо не хотів рушати. Скарлет почала нещадно його шмагати. Хай Бог її простить, що вона так гамселить знеможену шкапину. А не простить - так і буде. Таж до Тари всього з чверть милі, а там хай кінь собі зляже навіть і в упряжі.

Нарешті кінь повільно таки зрушив з місця, візок зарипів, а корова за кожним кроком жалібно мукала. Такий біль чувся в голосі нещасної худобини, що нерви Скарлет не витримували, і вона вже ладна була зупинити візка й відпустити корову на волю. Нащо їм ця корова, коли у Тарі не знайдеться жодної живої душі? Вона ж не вміє подоїти її, та якби й уміла, корова навряд чи підпустить когось до свого розбухлого вимені. Хоча ні, якщо вже вона розжилась на корову, шкода її втратити. У неї ж майже нічого іншого не лишилося на світі.

Очі Скарлет зайшли пеленою, коли візок урешті досяг підніжжя положистого пагорба, за яким лежала Тара. Але враз серце її завмерло. Ледь живій конячині нізащо не витягти нагору візка! Колись цей схил здавався Скарлет зовсім не крутим, їй так легко було долати його чвалом на своїй прудконогій кобилці. Не може бути, щоб відтоді тут зробилося крутіше. Але хоч би там як, а кінь з такою тяжею не вибереться на пагорб.

Скарлет насилу злізла на землю і взяла коня за гнуздечку.

- Злазь, Пріссі! - скомандувала вона.- І зніми Вейда. Або понеси його на руках, або примусь пішки йти. А немовля поклади біля міс Мелані.

Вейд зразу почав рюмсати й скімлити, і з його слів Скарлет лише одне розібрала: “Темно… темно… Вейдові страшно!”

- Міс Скарлет, я не можу пішака йти. У мене болячки на ступнях і черевики діряві. І ми з Вейдом зовсім не тяжкі…

- Злазь! Злазь зараз же, поки я сама тебе