Зраджений коханням - Шенна Кахрет

—Не вбивай його! - заблагала я. —Краще вбий мене, але не чіпай його. Він гарний у своїй роботі і добрий друг. Акоста принесе більше користі, ніж я.

—Ну, я навіть не знаю... - Долоня Росса відпустила мою руку і повільно пройшлася по грудях, животу, стегну та нозі, підтягуючи білу сорочку. —Лестерн не має таких пишних форм. Але він ідеально підходить для органів.

—Мудак!

Я вдарила хлопця по обличчю вільною рукою. Харісон тільки засміявся.

—Не бажаєш добре провести ніч, перш ніж померти?

Рука Харісона погладила моє голе стегно. Я різко схопила його за долоню.

—Я бажаю лише вбити тебе.

—І заради чого? - нудно заволав хлопець, закинувши голову. —Заради інтересу, що буде далі?

—Заради спокійного життя, - прошипіла я і ривком піднялася, вдарившись чолом у кадик хлопця.

Харісон відпустив мене і схопився за шию. Він перекинувся на бік і хапав ротом повітря.

Я відповзла і спробувала підвестися. Шлях до ліжка перегороджував лежачий на підлозі Росс. Він міг би легко схопити мене за щиколотку й знову повалити на підлогу.

Вихід був лише один – тікати. Але що ж потім? Якщо Лестерн мертвий, то я одна із двома хлопцями. Куди мені тікати? Що робити? Кому більше повірять: двом багатіям у доброму одязі чи бідній напівголій дівчині?

Я почала оглядати кімнату. Росс все ще хапав ротом повітря.

Помітивши стілець, я пошкандибала до нього. Підняти я мебель не змогла. Було надто важко. Але повалити на Росса і прилягти зверху – легко.

Харісон закричав, намагаючись скинути мене з себе. Вантаж справді був важким і не підйомним.

Я важко дихала, намагаючись заспокоїти серце і знайти вдалий момент, щоб кинутися до кинджала.

«Зараз!»

Я схопилася на ноги і підбігла до ліжка, відчуваючи пекельний біль у коліні. Позаду пролунала лайка і гуркіт стільця, що впав. В очах потемніло. Кров застукала в скронях.

Здаватися було не час. В очах двоїлося. Я не могла встояти на місці, весь час розгойдуючись з боку на бік, як корабель під час шторму. Думаючи, що торкаюся зброї, насправді я торкався ковдри. Нудота підкотила до горла.

Намацавши кинджал, я схопила його і розвернулася. Лезо встромилося Россу в груди.

Кров продовжувала стукати в скронях. Моє серце прискорило биття. Я продовжувала важко дихати.

Харісон приголомшено глянув на зрадливе лезо, що встромилося. Немов у тумані, я зробила крок до хлопця, заглиблюючи кинджал. З рота Росса потік струмок крові. Він почав ковтати повітря.

З вуст хлопця до мене долинали огидні лайки. Мою гордість і самолюбство це ніяк не зачепило. Я була зараз не тут. І рука, що встромила лезо в груди Харісона, теж була не тут. Вона була немов чужа. Не моєю. Такою важкою та холодною. Вільна долонь тремтіла.

У думках діялася каша. В очах продовжувало двоїтися, але я моргала, сподіваючись і вірячи, що це допоможе.

Я прикрила рота рукою, коли до мене прийшло усвідомлення того, що я зробила. Потім прибрала другу руку з ефеса кинджала. Росс зробив кілька кроків назад. Потім крізь крик витягнув із грудей холодну зброю.

Хлопець із гуркотом звалився на підлогу. Кинджал із дзвінким звуком упав поруч із ним.

—Не може бути... — бубнила я під ніс, як молитву.

Груди Росса ледве здіймалися. Кров не просто текла з рота. Вона лилася з його рани, утворюючи під хлопцем червону калюжу, яка швидко росла з кожною секундою.

Ривком піднявши кинджал, я приставила лезо до горла Харісона. Мене долав страх, що він зараз схопиться і нападе.

Але Росс мовчав. Він не рухався, хоча його груди продовжували здійматися все повільніше і повільніше.

«Він помирає», - підказало свідомість.

Я торкнулася кінчиком леза щоки хлопця і провела до вилиці. Росс ледь чутно застогнав. Новий потік крові прилив до його шиї.

Харісон спробував підвестися. Але він не міг. Я скрикнула і змахнула кинджалом, перерізавши йому горло.

Кров забризкала все моє обличчя, сорочку, руки та ноги. Пунсова рідина була всюди, і людина, чия була ця кров, билася в конвульсіях, бажаючи вижити і помститися.

Мені не було його шкода.

Нікому не було його шкода.