Українська література » Сучасна проза » Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Читаємо онлайн Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
ми з двома приятелями ретельно оглянули всі зовнішні стіни будівлі й дійшли висновку, що, оскільки ваші вікна, як ви писали, виходять у внутрішній двір, вас нелегко буде витягнути звідси. Крім того, камера розташована на четвертому поверсі, а ми не можемо доправити сюди ні мотузок, ні драбин. Отже, я не бачу ніяких способів звільнення ззовні. Необхідно винайти що-небудь усередині самої будівлі».

«Ні, – заперечив я, – я все вже обстежив, особливо відколи нагляд за мною трохи ослабили завдяки поблажливості настоятеля. Двері моєї камери більше не замикаються: мені дозволено вільно розгулювати чернечими коридорами; але всі сходи упираються в товсті двері, якнайміцніше замкнуті вдень і вночі; таким чином, при всій моїй спритності немислимо, щоб я зміг врятуватися своїми силами».

«Стривайте, – вів далі я, замислившись над ідеєю, що несподівано сяйнула мені, – могли б ви принести мені сюди пістолет?» – «Безперечно, – сказав Леско, – але хіба ви хочете вбити кого-небудь?» Я запевнив його, що вбивство нітрохи не входить до моїх намірів і немає навіть необхідності, щоб пістолет був заряджений. «Принесіть мені його завтра, – додав я, – і чекайте мене об одинадцятій годині вечора проти воріт в’язниці з двома-трьома друзями. Сподіваюся, що зумію приєднатися до вас». Він марно домагався від мене роз’яснень. Я сказав йому, що справа, яку я задумав, не може видатися розумною раніше, ніж вона вдасться. Потім я попросив його скоротити своє перебування, щоб йому легше було побачитися зі мною наступного дня. Його було допущено до мене так само просто, як і вперше. Завдяки статечному його вигляду всі сприймали його за людину достойну.

Як тільки я озброївся знаряддям моєї свободи, я майже не сумнівався в успіху. Мій план був дивний і зухвалий; але на що тільки не був я здатний, запалений надією на порятунок? Відколи мені дозволено було виходити з камери і прогулюватися коридорами, я помітив, що вахтер щовечора відносить ключі від воріт настоятелеві; після того всі розходяться по своїх покоях, і в будівлі запановує глибока тиша. Я міг безперешкодно пройти коридором, який веде від моєї камери до кімнати настоятеля. Рішення моє полягало в тому, щоб відібрати в нього ключі, залякавши його пістолетом, якщо він відмовиться мені їх дати добровільно, і за їх допомогою вибратися на вулицю. Я з нетерпінням чекав урочного часу. О звичній порі, тобто незабаром після дев’ятої, з’явився вахтер. Я почекав іще годину, аби упевнитися, що всі ченці та служителі заснули. Нарешті я вийшов зі своєю зброєю та із запаленою свічкою в руках. Спочатку я тихо постукав у двері настоятеля, щоб розбудити його, не здіймаючи зайвого галасу. При другому ударі він почув мене і, напевно, уявивши, що стукає який-небудь чернець, що захворів і потребує допомоги, встав, аби відчинити. Проте він передбачливо запитав через двері, хто там і що потрібно. Мені довелося назвати себе; але я надав голосу тужливого тону, прикинувшись, ніби мені зле. «А, це ви, сину мій, – сказав він, відчиняючи двері. – Що привело вас сюди в таку пізню годину?» Я ввійшов у кімнату і, відвівши його чимдалі від дверей, оголосив, що більше мені немає можливості залишатися в Сен-Лазарі, що ніч – час зручний, аби вийти непоміченим, і я чекаю від нього дружньої до мене прихильності, що він погодиться або відімкнути мені двері, або вручити мені ключі, щоб я відімкнув їх сам.

Така заява не могла не здивувати його. Якийсь час дивився він на мене, не відповідаючи; оскільки кожна хвилина була дорога, я знову звернувся до нього, кажучи, що надзвичайно зворушений його добротою, але що свобода – найдорогоцінніше з усіх благ на світі, особливо для мене, який був позбавлений її несправедливо, і я вирішив, хай там що, добути її собі цієї ночі; побоюючись, як би він не підвищив голос, гукаючи на допомогу, я показав йому зброю, заховану в мене під камзолом, як переконливий привід для мовчання. «Пістолет! – мовив він. – Як! Сину мій, ви хочете позбавити мене життя на знак вдячності за всю мою увагу до вас?» – «Нехай не допустить цього Господь, – відповів я. – Ви достатньо розсудливі й не доведете мене до крайності, але я хочу свободи, і рішення моє таке непохитне, що коли мій план не здійсниться з вашої вини, то нарікайте на себе». – «Але, дорогий мій сину, – заперечив він, блідий і зляканий, – що я вам зробив, які підстави у вас бажати моєї смерті?» – «Та ні ж! – відповів я нетерпляче. – У мене немає наміру вбивати вас; хочете жити – відімкніть мені двері, і я – кращий із ваших друзів». Я побачив ключі на столі; я взяв їх і попросив його йти за мною, спричиняючи якомога менше шуму.

Він вимушений був підкоритись. У міру того як ми посувались, і він відмикав одні двері за іншими, він повторював, бідкаючись: «Сину мій, сину мій! Хто б міг повірити?» – «Тихіше, отче мій!» – твердив я щохвилини. Нарешті ми дійшли до ґрат перед ворітьми на вулицю. Я вже вважав себе на волі й стояв позаду настоятеля зі свічкою в одній руці і пістолетом в іншій.

Поки він намагався відімкнути замок, один із служителів, що спав у сусідній комірчині, почувши шум, піднявся і висунув голову в двері. Добрий отець, очевидно, понадіявшись, що той зможе мене затримати, мав необережність прикликати його на допомогу. Здоровенний служка кинувся на мене не вагаючись. Я не церемонився з ним; постріл мій поцілив йому в самі груди. «Ось чому ви стали причиною, отче мій, – з деякою гордістю сказав я своєму вожатому. – Але хай не послужить вам це перешкодою», – додав я, підштовхуючи його до останніх дверей. Він не посмів відмовити і відімкнув їх. Я благополучно вибрався і знайшов Леско з двома приятелями, що очікували мене за чотири кроки, як він обіцяв.

Ми рушили в дорогу. Леско запитав мене, чи не вчувся йому звук пострілу з пістолета. «Ваша провина, – сказав я, – навіщо принесли ви мені його зарядженим?» Все ж я подякував йому за таку передбачливість, інакше я, поза сумнівом, надовго б залишився у в’язниці. Ночувати ми вирушили до шинкаря, і там я трохи відновив свої сили після бридкої тюремної їжі. Проте мене не тішив мій порятунок. Я смертельно страждав за Манон. «Необхідно її звільнити, – говорив я своїм друзям. – Я жадав свободи тільки заради цього. Чекаю допомоги від вашої спритності; щодо мене, то я готовий пожертвувати і життям».

Леско, якому не бракувало ні розуму,

Відгуки про книгу Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: