Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Добрий отець, бачачи мене в такій тузі, почав утішати мене. Він повідомив мене, що ніколи не малював собі моєї історії в тому світлі, як я розповів її; він знав, що я жив розпусно; але уявляв собі, що участь пана де Г*** М*** викликана дружніми зв’язками його з моєю сім’єю; тільки так він і пояснював собі все; а те, що я йому передав, істотно міняє мою справу, і він не сумнівається, що точний звіт, який він має намір дати начальникові поліції, сприятиме моєму звільненню. Після цього він запитав, чому досі я не подумав сповістити про себе моїх рідних, якщо вони не мають відношення до мого арешту. Я пояснив йому це боязню засмутити батька і почуттям сорому, яке я відчуваю. Насамкінець він обіцяв мені негайно ж вирушити до начальника поліції, «хоч би для того, – додав він, – аби відвернути нові підступи з боку пана де Г*** М***, який пішов дуже розгніваний і за своєї впливовості не може не викликати побоювань».
Я чекав повернення настоятеля, хвилюючись, як засуджений до смерті, термін страти якого наближається. Невимовно тяжко було мені уявляти Манон у притулку. Не кажучи вже про ганьбу, я не відав, як із нею поводяться там, а спомин про деякі подробиці, які доводилося мені чути про цей дім жаху, знов і знов вкидав мене в несамовитий стан. Я так твердо вирішив врятувати її за будь-яку ціну, будь-якими засобами, що не замислився б підпалити в’язницю Сен-Лазар, якби неможливо було вибратися звідти іншим способом.
Я почав роздумувати, що зробити мені у разі, якщо начальник поліції подовжить моє ув’язнення. Я пустив у хід усю свою винахідливість; обміркував усі можливості. Я не знайшов нічого, що могло б мені забезпечити вірну втечу, і боявся накликати на себе ще суворіше ув’язнення на випадок невдалої спроби. Я пригадував імена друзів, на допомогу яких міг сподіватись; але як сповістити їх про моє становище? Нарешті в голові у мене нібито склався план, що обіцяв успіх, і я відстрочив ретельніше його опрацювання до повернення отця настоятеля, якщо невдача зробить те необхідним.
Він не забарився повернутись; я не побачив на його обличчі ознак радості, супутніх добрій звістці. «Я переговорив із начальником поліції, – сказав він, – але переговорив із ним надто пізно. Пан де Г*** М*** вирушив прямо до нього, вийшовши звідси, і так настроїв його проти вас, що він уже приготував наказ про ще суворіше ваше ув’язнення.
Проте, коли я повідомив йому всі обставини вашої справи, він, видно, дещо полагіднішав; і, покепкувавши злегка над нездержливістю престарого пана де Г*** М***, сказав, що для його задоволення слід залишити вас тут на півроку, тим більше, за його словами, що тутешнє перебування, поза сумнівом, піде вам на користь. Він запропонував мені обходитися з вами достойним чином, і ручаюся, що ви не поскаржитеся на моє до вас ставлення».
Розповідь доброго настоятеля тривала достатньо довго, щоб у мене був час усе гарненько обдумати. Я зрозумів, що всі мої плани зруйнуються, якщо я виявлю занадто велике прагнення до свободи. Тому я запевнив його, навпаки, що при необхідності залишитися тут для мене буде солодкою втіхою заслужити право на його повагу. Потім я невимушено попросив його про невелику милість, яка дуже посприяла б моєму заспокоєнню, а саме: повідомити одного з моїх друзів, благочестивого священнослужителя з семінарії Сен-Сюльпіс, що я перебуваю в Сен-Лазарі, й дозволити мені зрідка приймати його в себе. Милість цю було мені зроблено беззаперечно.
Я покладався на мого Тібержа: не те щоб я плекав надії на його пряму допомогу, але я хотів скористатися ним як деяким непрямим знаряддям невідомо для нього самого. Двома словами мій проект був такий: я думав написати Леско і просити його та наших спільних друзів подбати про моє звільнення. Головним утрудненням було передати йому листа; це мав зробити Тіберж. У той же час, оскільки Тіберж знав його як брата моєї коханої, я побоювався, що він відмовиться від такого доручення. Я мав на увазі вкласти листа до Леско в інший лист, адресований одному достойному моєму знайомому, якого попросив би спішно віддати першого на вказану адресу; а оскільки мені необхідно було побачитися з Леско, щоб домовитися з ним про наші дії, я хотів йому порадити з’явитися до мене в Сен-Лазар під ім’ям мого старшого брата, що спеціально приїхав до Парижа дізнатися про стан моїх справ. Разом із ним я збирався обміркувати найбільш швидкі та вірні способи здійснити втечу. Отець настоятель оповістив Тібержа про моє бажання поговорити з ним. Цей вірний друг не настільки випустив мене з очей, щоб не знати про мою пригоду; він знав, що я перебуваю в Сен-Лазарі, й, можливо, не був занадто засмучений цією бідою, вважаючи, що вона врешті настановить мене на шлях істинний. Він негайно з’явився до мене в камеру.
Наша розмова була сповнена дружби та любові. Він висловив бажання почути про мої наміри. Я відкрив йому все своє серце, втаївши тільки намір утікати. «Перед вами я не хочу прикидатися, – сказав я. – Якщо ви очікували знайти тут друга розсудливого і такого, що розкаявся, розпусника, наверненого небесною карою, словом, серце, що звільнилося від пут любові та чар Манон, ви судили занадто прихильно про мене. Ви бачите мене таким же, яким залишили чотири місяці тому: все такого ж люблячого і все такого ж нещасного від фатальної любові, в якій я, як і раніше, бачу все своє щастя».
Він відповів, що таке зізнання робить мене недостойним пробачення; що багато є грішників, які в сп’янінні хибним блаженством пороку відкрито віддають перевагу йому над блаженством доброчесності, але що вони тягнуться принаймні до уявного блаженства та обманюються примарним щастям; проте визнавати, як я, що предмет мого потягу може зробити мене тільки злочинним і нещасним, і продовжувати добровільно прямувати