Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде
Він сміється негарно. Не знати чому, сміх його нагадує спів п'яних вуличниць.
— Мама, Богдане, — завсіди для нас мама, і я не уявляю собі, як мала б вона купувати у себе свою власну дитину… Не розумію тебе.
Богдан пустив з вітром Дарчину увагу.
— Але я перебіг її і сам усе розповів старому. Він зразу не міг зрозуміти такої простої речі, як те, що рідна жінка ошукала його. А як зрозумів — уважай, де логіка у старого! — то почав сварити на мене. Забув старий, кілько мені років, і давай кричати на мене. Смішне, що?
Дарка чує, що цей гумор вибільника, то тільки притока, щоб виговоритись з того, що обвилось болісним обручем довкола душі. Дан, зрештою, як багато інших його ровесників, уважав, що глум над власним нещастям забезпечує людину перед принизливим співчуттям його середовища.
— Я навмисне провокував старого, щоб він ще дужче кричав на мене. Мені стало потім уже жаль „фатерка"[131], і я хотів з чистого милосердя над ним і мамою довести до того, щоб він мене вигнав з хати. Я знав, що, як піду з дому нібито сам, то мама відхорує це. Але старий передчув мою „Hintergedanke"[132]. Він устав, відчинив двері: прошу! Це виглядало блазнувато, але він запитав, чи може помогти мені спакувати речі. Я подякував йому так само чемно. Речі і так були вже спаковані. Ти знаєш, як я убрав капелюх на голову, то мама чисто якби завмерла. Ще з порога я хотів завернути. Але я сказав собі: „Як тепер піддашся, то будеш зовсім слабою людиною і ніколи нічого в житті не осягнеш". Щось якби гепнуло мене по потилиці: „Марш вперед" — і я пішов. І щойно тепер я відчуваю, яка це розкіш могти належати тільки до себе. Розумієш? „Цілий" належу до себе. Цікаве, приємне вражіння! Часом здається мені, що я ледве тепер на світ прийшов. Не віриш? Справді так, як би я, нарешті, відірвався від маминого черева і безпосередньо дихав повітрям.
Дарці налітають на думку Зоїні слова: „Такі тепер діти… І ви після того бажали б ще їх мати?"
— Ну, що ж, — каже Дарка, аби якось відізватись, — як тобі добре з тим…
— Що ти знаєш! Я просто роблю собі такі смішні експерименти: вмисне кидаю ноти на землю і йду собі з хати. Приходжу до хати і… що за розкіш! Ноти лежать там, де я їх покинув! Але ви, жінки, — докинув легковажно крізь зуби, — не маєте ніякого зрозуміння для особистої свободи! Ви щасливі, як можете її стратити, що?
Здається це був натяк на Дарчині заручини. Через те і Дарка відповіла досить роздражнено:
— Таки так, але без нашої неволі не було б вашої свободи. Твоя мама теж, якби…
— Ах, мама! — він вибухнув. — Що ти можеш знати про те, як вона мене в'язала собою? На кожнім кроці чув я її тінь ззаду себе. Така „Affenliebe"[133], як її мають наші мами до нас, повинна бути поліційно заборонена. Ти ж знаєш, — я мушу все вночі, не раз аж над ранком, вертатись до хати і… ой, я ще не торкнувся клямки, як мама вже збудилась, вже заслуховує, вже намагається з моїх кроків вичитати, в якім гуморі і якому стані я прийшов до хати. Або буває, що так не раз для жарту переїду пальцями по клавіятурі, а вона в кухні перестає вже каву на млинку молоти, щоб мені не „перешкоджати". Ох, та вічна уважливість… та дурна опіка наді мною, старим хлопом, доводила мене до крайности. Я мусів випровадитися від них, мусів уже перетяти той гордійський вузол!…
— А я думала, що кожний мистець повинен би мати когось, хто займався б ним в буденнім житті, — каже не дуже переконливо Дарка.
Данилюк сміється сухо і високо:
— То ти зле думала, Дарко. Мистцеві найкраще, як він нікого не має коло себе. Все те накупу: мама, тато, наречені, жінка, діти, все те — тільки куля при нозі. Так не можна. Або родина, або муза. Ти думаєш, — звернувся несподівано м'яким тоном, — що я відрікся заграниці? Ти думаєш, що я ще не буду там? Я не з „волюнтаристів", — зробив натяк на Дарчині ідеологічні переконання[134], — я не вмію так гарно висловлюватись про силу волі, як „ваші", але знаю, чого я хочу!
Піднесла на нього свої сіро-сиві, вогкі очі. Був у них подив і щось з найкращого ґатунку покори, що його завсіди має жінка для мужеського себелюбства.
Двадцять і три роки має Богдан Данилюк і знає вже, чого хоче в житті, — чи це не осяг?! І то тоді, коли Зоя нерішена, вагається між хмарами і землею, коли рудий Ґиньо Іванчук не може віднайти себе у часі, коли Наталку Оріховську спалює надмір власної, незужитої енерґії, коли всі вони, як весняні води, шукають щойно берегів для себе, — він один між ними, мішанець двох рас, він один бачить виразно свою мету і безоглядно прямує до неї!
— О, так, ти доб'єшся свого! — подумала вголос. Він нічого не відповів. Саме заїхав засапано Дарчин поїзд. Данилюк скочив за пероновою карткою для себе і провів Дарку аж до самого вагону. Примістив Дарчину валізу на полиці (як висаджував її нагору, Дарка помітила, які в нього червоні, втомлені очі), помацав калорифер під лавкою і звернувся до Дарки:
— Досить тут тепло. Скинь або
