Повернутися дощем - Світлана Талан

— Катерина Максимівна оформляє опікунство, — сказала дівчина, — я ж неповнолітня. Тепер вона буде мені за маму.

— Ось і добре! — Настя поцілувала Аллу в щічку. — Рідну маму ніхто не зможе замінити, але підтримка і допомога близької людини завжди потрібна.

Потім Настя з Вадимом пішли на Центральний ринок — Настя хотіла купити продукти.

Центральними рядами жінка тягла за собою візок з мішками. Коли підійшли ближче, то почули, що вона роздає одяг військових охочим його випрати вдома. Настя запропонувала свої послуги.

— У мене є машинка і змога прати.

— Ой, як добре! Це одяг бійців, що стоять за нашим селом, за Бобровим. Улітку вони прали в річці, а зараз я сама не в змозі допомогти, — пояснила жінка. — Ось і звернулася до жінок на ринку.

— Є охочі?

— Є і багато, — сказала жіночка, — але від вашої допомоги не відмовлюся.

Домовилися, що вона сама завезе автівкою партію одягу для прання додому.

Настя купила в критому ринку м’ясо, а коли вийшли надвір, то їх ледь не збив натовп. Чоловіки доганяли і гамселили кулаками по спині чоловіка, який з криком намагався від них втекти. Коли йому вдалося відірватися від переслідувачів, Вадим спитав знайомого міняйла, що трапилося.

— Уяви, сєпар розповідав, що ось-ось прийдуть «наші рєбята» і звільнять Сєвєр[9] від фашистів, — сказав важко дихаючи чоловік. Він поправив комірець куртки, і Настя помітила на його зап’ясті синьо-жовту «фенечку». — То ми його як поперли звідси! Сам бачив, як летів з ринку!

— Правильно зробили! — підтримав Вадим. — Нехай біжить не озираючись до своїх сєпаратюг!

— Бачу, що не все так сумно в нас, — сказала Настя Вадиму, коли вони вийшли з ринку.

— Одна людина бачить напівпорожній стакан, інша — напівповний, — відповів Вадим. — Потрібно лише навчитися бачити хороше в житті.

— Так, люди бачать найяскравіші зірки, — мрійливо промовила Настя і взяла Вадима під руку.

Вони не одразу пішли додому, Настя запропонувала зайти на хвилинку до Валентини у «Затишок». Валя зраділа Насті, обняла.

— Як «Оновлений Схід»? — поцікавилась Настя, смакуючи запашною кавою.

— А нема такої організації, — відказала Валентина. — Помірялися патріотизмом і розбіглися. Тепер створюють інші організації.

— А ти з Ольгою?

— А «нам своє робить»[10], — зітхнула Валентина. — Збираємо подарунки солдатикам до Дня ЗСУ, волонтери повезуть наші вітання.

— Я поїду з ними, — запропонував Вадим.

Настя пильно подивилася йому в очі, але нічого не сказала.

— Валюшо, там у полоні залишився український офіцер, який не захотів перейти на службу в ЛНР, та його дружина. Можеш мене звести з людиною, яка займається обміном полонених? — спитала Настя.

— Звичайно!

Вони розпрощалися, і Настя з Вадимом пішли. Надворі кружляли лапаті сніжинки, повільно вальсуючи в повітрі, і від того навколо ставало світліше і ясніше.

— Вадиме, я почуваюся такою винною перед вами, — зізналася Настя, притискаючись до його плеча. — Я не приділила уваги сину, який приїздив у відпустку, завдала болю мамі й тобі. Вибач. Я справлюся з бідою, хай як важко.

— Не треба просити вибачення, — сказав Вадим. — Я тебе розумію і, скільки вистачить сил, завжди тебе підтримуватиму. Знаєш, Настенько, коли ти була в матері, я розгорнув книгу, що лежала в тебе на столі. Кілька рядків закарбувалися в мою пам’ять:

— Дякую тобі, — зворушливо і ніжно сказала Настя і торкнулася його щоки губами.

Сергій Андрійович взяв таксі зі Стрия і незабаром дістався будинку Богдани. Він розрахувався з таксистом і попрямував до садиби. Жінку він побачив верхи на коні за огорожею.

— Доброго дня! — привітався Сергій.

— Вітаю