Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

бо яким чином мав він викресати з так трагічно оселюченого народу самурайську іскру бойового шалу, але такі балачки припиняли в «Католика» швидко, бо протверезілий і відпочилий поет Атаназій демонстративно хухав у долоню, підгортав манжет і, демонструючи жиляву міць передрамення, викликав супротивника: раз то був постачальник із заводів Катовіце, іншого разу — дресирувальник із цирку «Арена», ще якось — моряк із фінського фрахтового судна, і ми завжди приймали закла́ди й ніколи на цьому не втрачали, бо Атаназій, попри все, скидався на здохляка, і ті, що вперше завертали до «Католика», зазвичай ставили проти нього десять до одного, натомість ті, що знали його методу, не втрачали надії вперше побачити його переможеним, але Атаназій був несхибний і не програвав аніколи, а все тому, що на кульмінаційній фазі, коли зчеплені долоні застигали над стільницею, мовби серп і молот, і все ще висіло на волосині, Атаназій починав декламувати своїм потужним металевим голосом: «Флебас-фінікієць два тижні вже мертвий... — тоді на якийсь мент переривав і провадив далі, просвердлюючи супротивника поглядом: — Забув чайок ячання і морські колихання, / І зиск, і втрату. / Шепотливі нурти підводні / Його кості вимивали... — і здобував перевагу вже тієї миті, хай і не завжди розгромну, проте все одно перевагу, бо хоча жоден із супротивників Атаназія не знав Еліотової поеми, він так чи так жахався візії трупа якогось фінікійця з очима, виїденими сіллю й вуграми, якого носило, мов набрезклу й смердючу надувну кулю по морських хвилях, ну, а коли Атаназій гукав на повне горло: — Поганче, а чи іудею, / О ти, стерничий, що бурю обходиш поворотом стерна, / Згадай Флебаса, що був гарний і стрункий, як ти»[10], — рука суперника обм’якала й уже за мить падала на стільницю, і ми могли вигребти грошенята із закла́дів, причім майстерності Атаназія стачало й у таких випадках, коли його суперник, як отой фінський моряк, не тямив ані слова польською, бо тоді декламація відбувалася мовою оригіналу й, завершуючись приголомшливою фразою: — Consider Phlebas, who was onse handsome and telle as you, — вона припечатувала перемогу так само надійно, як і польська фраза поеми. Проте кому я міг про це розповідати, любий пане Богуміле? Пані Еві в «Істрі»? Барменові в «Коттоні»? Німецьким пенсіонерам, що снували прогулянковим кроком від Арсеналу до Мотлави? Чи могли їх обходити наші військові четверги, наші вжещанські діонісії, наші захвати й падіння, по яких не зосталось уже нічого? Отже, я щодалі глибше западав у радикальну меланхолію і по кожному занятті з інструктором Шкарадеком, який пнувся зі шкіри, щоб записати мене до нової, тридцятої за рахунком політичної партії, котру він називав «ТерраМи», по кожній такій годині я йшов очистити свою душу, мені було нелегко не лише через тягар споминів, а й з туги: про панну Цівле в офісі «Коррадо» повідомили, що вона взяла відпустку за свій рахунок, і то невідомо на який час, і повезла лікувати брата, куди — цього вони теж не знали або не хотіли мені сказати, отже, я ще раз пішов на пагорб, де спочивала в тиші її повітка, мовби ковчег, потоплений у часі й у зелені; колія, прокладена колесами «фіатика», вже почала заростати травою, у вікні прибудови снувалися нові павутиння, ряска вкривала дощівку в балії, під порічками бушували їжаки, а надовкруж вибухав травень пахощами бузку, прикликанням дроздів, трелями вивільги, і навіть місто, просмерділе вихлопами, не було в змозі погамувати цієї експансії, помітної й у шаленому, якомусь гарячковому розростанні індійського зілля: його бундючно розчепірені китиці й соковиті стебла, здавалося, з хвилини на хвилину набубнявіють, здавалося, дозріють, із надприродною й шаленою швидкістю випереджаючи приховану в них передвіків таємницю, отож я зірвав, любий пане Богуміле, кілька святих стебелин, тих, що були найстигліші, аби віддати їх панні Цівле, коли вона повернеться, бо її аж ніяк не втішили б така завчасна вегетація й марнування врожаю, і я йшов із тим зеленим бадиллям спочатку вздовж цвинтарного паркану, де покоїлися сіромахи з Першої війни, і, певно, тому знову подумав про дідуся Кароля, але цього разу не як про автомобіліста, а як про артилериста непереможної Цісарсько-королівської армії Австро-Угорщини, який після іпритової атаки потрапив до лазарету й лежав там, непритомний, кільканадцять годин, а коли опам’ятався, то побачив над собою каптур монашки, біліший від альпійського снігу, і скрикнув: — Води, сестро, води! — на що монашка подала йому склянку і сказала: — Спершу ви мусите висповідатись, — а тоді дідусь Кароль ухопився за голову і зрозумів, що має вигляд мумії, бо від його буйної чуприни не зосталось ані волосинки, бо санітар, що його врятував, стягнув протигаз разом з волоссям, яке випало від дії іприту, отже, нехай поранений і лисий, дідусь Кароль страшенно запрагнув жити й відповів сестрі: — Я не збираюся вмирати, а тому не бажаю сповідатися, — тому та сестра, любий пане Богуміле, образилася на нього, і коли усім важко пораненим давали морфін, вона маневрувала так, щоб оминути його, і він терпів жахливий, нічим не потамований біль, але не здався й не висповідався, і врешті-решт так поправив здоров’я, що зміг повернутися на подальше лікування до Львова, і навіть волосся в нього відросло, щоправда, вогненно-рудої барви, про що я подумав уже на вулиці Варшавських повстанців, махаючи зеленою китицею зілля на машину, котра мало мене не переїхала; я подумав, що якби він мав тоді у своїй папіросниці трохи висушених листків із садка панни Цівле, йому було би значно легше в тому лазареті й напевно не ввижалися би в нічній маячні жахіття окопів, однак значно приємніші речі, хоч би й маївки в Журавці або лижні прогулянки в Трускавці, на які їздили студенти й професори Політехніки, отже, мабуть, якби він мене зараз побачив, то не дорікнув би, що я зайшов до автобуса із зеленим пуком індійського зілля, компостуючи квиток і сідаючи на вільне місце позаду водія, серед вдів із вазонами й квітами, котрі, як і щодня, їхали провідати своїх чоловіків на Лостовицькому цвинтарі, о, так, я бачу, як він усміхнувся би, коли одна з бабусь запитала мене, чи те зелене, що я тримав на колінах, годиться на живопліт, чи, може, на розсаду до парника, бо хоча дідусь Кароль ніколи й не був анархістом, а таки не любив чиновників і заборони, не любив дурнуватих політиків і, мабуть, дуже здивувався би, що та фарисейська секта дозволяє й заохочує в нашій країні в будь-яку годину і в будь-якому місці, включно