Українська література » Сучасна проза » Срібне молоко - Валерій Олександрович Шевчук

Срібне молоко - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Срібне молоко - Валерій Олександрович Шевчук
інше, коли люди зловлять застрялого у вікні любаса – тоді відбрехатися, що тільки гостив у цьому домі, аж ніяк не вдасться. І він закректав і засопів, і сіяв холодний піт у холодну траву. І вибалушував очі, але не міг продертися ані вперед, ані назад, аж тихо зойкнув, і цей зойк почула з покою Явдоха, миттю зметикувала, що сталося, скочила до комірчини, схопила дяка за ноги і почала втягувати назад, переконавшись, що виштовхнути його з хати не вдасться. І це було як у казці про ріпку, одне тільки, що ріпкою був живий чоловік, але в казках завжди вживаються алегорії, отож вони, зрештою, як у казці про ріпку, й попадали, а може, і їм допомогла якась таємнича миша цієї ночі.

– Ідіть, пане дяче, й сідайте до столу, бо вам звідси втекти не вдасться, – зашипіла Явдоха Комарницькому на вухо.

– Чого це ти замовкла, скурва дочко! – загорлав за дверима пономар, очевидячки взявши підозру, чи не займаються зачинені любасним ділом.

– Замовкла, бо хотіла, щоб до твоєї дурної голови дійшло те, Що сказала, – мовила гостро Явдоха, коли дяк знову всівся до столу. – Гостила я чоловіка, якого й сам готувався закликати в наш дім, а ти роз'їжився, як їжачисько, розперезався, як баба, накинувся на мене, безневинну, з мокрим рядном, до ладу не розпитавшись, нікчемо ти, телепню, дурню і нетудисвіте! – при цьому що довше Явдоха говорила, то більше її голос переходив у верещання.

– Гаразд, – примирливо сказав за дверима Іван Пошивайло. – Може, я й погарячкував, але скажи: чи годиться жінці приймати гостей у відсутність чоловіка?

– А скажи мені й ти, – по-гадючому засичала Явдоха. – Коли прийшов, двері були зачинені?

– Та ж ні, – ніяково озвався Іван.

– А коли б я мала щось лихе щодо тебе на думці, то чи лишила б двері незачиненими?

У сінях удруге зависла тиша, відтак почулося, як щось відсувається, двері розчинилися, і в них знову постало одоробло, але вже не з таким чавунним обличчям.

– Не дурій, Іване, – м'яко сказала, знову вживаючи заспівних інтонацій, Явдоха, – бо робиш сором собі й мені. Перепроси ліпше гостя, бо ти таки нечемний господар, сідай і повечеряєш. Ти ж голодний з поля?

– Голодний, – буркнув Іван, підозріло оглядаючи дяка Григорія Комарницького, який спокійнісінько сидів за столом, навіть не дивлячись на нього, а ще пильніше озирнув свою жіночку, яка любо до нього всміхалася.

– Мені так здається, пані господине, – поважно сказав Григорій, – що прийшов до вас із гостиною не в час.

І він звівся на весь зріст, а тоді й довершив, не гублячи гонору:

– Отож вибачте, що вчинив у вас колотнечу, й дозвольте мені піти.

– Сідайте, пане дяче, – мовила наказово Явдохо, – бо цей нетіпаха і вайло ще перед вами не вибачився. Випийте один до одного по чарці, і нехай не робить мені публіки.

І голос у Явдохи здригнувся, а з лівого її ока поповзла, напевне, дуже солона сльоза, а може, то була й не сльоза, а тоненька, спрозорена змійка. Іван Пошивайло засопів, бо не міг байдуже переносити жіночих сліз, озирнувся, ніби збирався звідсіля втекти, але вчасно збагнув, що тікати нічого й нікуди, бо це таки його дім.

– Та годі тобі, перестань-бо кричать! – змовив примирливо. – Може, я й справді не те, хоч, коли сказати по правді…

– І що вийде по правді? – верескнула Явдоха.

– Та нічого, – ніяково сказав Іван. – Може, я й справді не те… Давайте, пане дяче, вип'ємо, бо вона мені з карку не злізе, а ти й справді ще в моєму домі, сказати по правді, не був.

– А коли не був і ти зайшов у відчинені двері, чого шиєш мені пана дяка в любаси? – переможно проказала Явдоха.

– І це правда, – згодився Іван, сідаючи до столу. – Годі вже торохтіти!.. Вибачай, пане дяче, коли що не так!

І він почав наливати в горнятка сивуху; дивно було те, що цього разу їх на столі виявилося три.

3

І вони всі троє відчули, що в цю мить у небі засвітилася нова зоря, зоря миру. І та зоря, як архангел Михаїл, а може, то й був архангел, прискочила на золотому коні місяця до того дому, в якому лежав, загорнувши в себе всі темні кутки, чи навпаки, заповнивши ті кутки собою, Змій, і вдарила золотим списом Змія в голову, аж посипалися іскри, а може, це іскри посипалися з очей пономаря Івана Пошивайла, бо з ним завше це траплялося, коли випивав сивухи: на очі вибивалося по сльозині, в сльозинах заламувалося світло, а йому здавалося, що сипляться з очей іскри, отож він і дивувався. І той Змій, зачаєний по кутках, може б, щасливо здох від стрімкого удару архангельського списа, спущеного із зорі миру, коли б не ще одна випадковість, а всі випадковості, знав із досвіду дяк Григорій Комарницький, є нещасними в природі своїй. Бо коли ото велася сварка, пізно ввечері проходила повз хату Пошивайлів, чи, може, чорт її наніс, Гапка Дмитриха з невісткою, вони й почули галас із пономаревої хати.

– Га! – сказала Гапка. – Пономар посвар чинить із жінкою, чуєш?

– Та ж не глуха, – сказала невістка. – А ви не чините посвару в нашій хаті щодня?

І це було сказано саме в той час, коли дяк намагався вилізти У віконце, але так і не зумів. Зрештою із пройми зник, і то було обом жінкам як короткочасне видіння.

– Тут щось не те, – звузила очі Гапка. – А ходімо підглянемо!

І вони, як дві кішки, одна чорна, а друга біла, пішли на м'яких лапках, ледве торкаючись землі. Але одна із них зашпорталась у купанці дяка Григорія Комарницького і ледве не впала.

– А це що за нещастя? – скрикнула невістка, бо це вона ледве не впала.

– І-і-і! Жупан, – сапнула щасливо Гапка. – Дай-но сюди!

І вже безперешкодно вони дісталися до вікна й прикипіли до скла. Але побачили мирну сцену, бо саме в цей момент і дяк, і пономар досягли згоди, й обидві жінки достояли під вікном, доки всі не сіли до столу і не випили мирову, одночасно закидаючи голови, щоб догідніше вилити горілку до рота, а ще жінки побачили за столом кругловиду й понікуди задоволену Явдоху, яка цвіла усмішкою, але не пила, бо куди солодшого трунку заживала: зуміла вкоськати свого дурного чоловіка, та й здобути в хаті мир.

– Е-ге-ге! – сказала Гапка. – Тут щось не так! А цього жупанця ми з собою заберем… З цього жупанця, чує моє серце, ще ниточка

Відгуки про книгу Срібне молоко - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: