Срібне молоко - Валерій Олександрович Шевчук

Усе навколо було ніби засіяне впалим легким снігом, а може, це дерева пообсипали цвіт, хоч на те була не пора – був-бо серпень. Крони палали темно-білими кулями, а стежка під ногами срібно засвітилася, ніби теж стала живим тілом. І дяк кволо подумав: єдиний, хто міг би його зупинити зараз, – собака, який би зайнявся на чужого та й прогнав би його з обійстя з гавкотом, і він би залюбки від того охоронця цноти господині обійстя утік, але собака, коли в тому дворі й був, надто міцно спав, снячи солодкі собачі сни, а може, був привчений не виганяти із двору тих, кого приваблює сюди його люба господиня. А може, й він, дяк, у цю хвилю запах так само, як господиня, адже в цьому вечорі таки ставали поступово спільним тілом, були-бо поміщені в одному Змії, а отже, й пахнути мали однаково. Відтак дякові не було іншої ради, як зрушити з місця та й увіч перевірити: чи правдиве його припущення, що двері рипнули тільки раз, тобто перепона не створилася, бо коли б не так, мав би реальну підставу до втечі. І він схопився за ту соломинку із відчаєм, з яким хапаються ті, що топляться, але не всі, котрі топляться, соломинку здобувають, отож не здобув її й пан дяк – двері таки залишилися прочинені. І він набрав повні груди повітря, отого, повного срібного молока, аж йому їх розперло, а очі трохи й вирячилися, а ноги самі від себе переступили порога, а що двері були занизькі для дякового поважного зросту, то мусив ще й пригнутися, ніби вклонитися перед власною неміччю та й силою, котра ту неміч у ньому фатально викликала. Опинивсь у сінях, звідки мало бути двоє дверей, але побачив лише одні, бо там засвітилося: Явдоха запалила свічку. Тоді дяк стяг із голови шапку і мужньо переступив другого порога. При цьому сказав, як і годиться:

– Доброго вечора вам у хату!

– Заходьте, заходьте, пане дяче, – тонко заспівала Явдоха. – А то ви такі горді, що досі в нашій хаті й не були. Мій чоловік не раз казав: чого це новий дяк до нас не заходить? От ви й зайшли.

– А де ж твій чоловік? – по-дурному, а може, й мудро запитав дяк.

– Та де ж, у полі, – так само тонко заспівала Явдоха, і Григорій у світлі свічки міг ближче придивитися до неї. Була ладна й гарна, чорнява, з палкими темними очима, в яких варилися якісь іскри. – Через це так порожньо теперечки в селі. Отож і мій поїхав на кілька днів. Сідайте, пане дяче, чимось вас пригощу, бо, певне, не дуже ситі. А ми чим багаті, тим і раді.

Дяк сів і німо дивився, як літає хатою велика тінь, а може, й не одна, бо одна була в жіночій зграбній плоті, а друга моталася по стінах у плоті зріділій, сіра та пласка. Однак обидві були моторні, і вмить на столі, ніби ті тіні вичакловували, почали виростати миски й полумиски, а ще й здоровенна ложка, і ложки менші – дві, а ще й плящина і горнятка, а ще макітра та глечик – і все це раптом запахло так сласно, що дяк відчув у нутрі проковтнутого корча, аж мусив глитнути слину. А в голові в нього скрутився хробак трохи підступної думоньки: зірве він у цьому домі сокровенного листка чи не зірве, а наїстися таки зможе. Але він ще раз озирнувся сторожко, ніби перевіряв: чи не затаївся, бува, в тінявих кутках Явдошин Іван із ґерлиґою, але ніде жодного Івана не уздрів. Тому й сказав:

– То може, Явдохо, зачинила б двері, бо я не відаю як.

– Ще зачиню, пане дяче, не турбуйтеся, – заспівала, сідаючи навпроти, Явдоха. – Ліпше наливайте у дзбанки моєї сивушечки.

І тільки тепер дяк побачив її по-справжньому. Власне, бачив і раніше, але досі була для нього, як інші жінки – ніби ходячі боввани чи оживлені тіні, ходять собі, то й ходять, є вони, то й є, а нема, то й гаразд, гарні – то чудово, а негарні – то хай собі буде: не було йому до них діла, бо дивився черствими очима, а коли людина дивиться на собі подібних та й на світ порожніми очима, то й люди, й світ для неї черстві. Але цього разу, коли зирнув на жінку, все уздрілося інакше, о інакше! Свічка стояла на столі, відтак світло, яке витворювалося, якось чудно зібралося на Явдошинім обличчі, а все інше ніби поринуло в темінь. І те обличчя засвітилося, заполум'яніло, а іскор в очах з'явилося вдвічі більше, і дяк аж рота розтулив, на неї дивлячись. Бо з того обличчя потекло на нього інше світло, густе, п'янке, одурманливе, повне хвилюючого трепету, ніби мед, і все в ньому зшумілося, сколотилося, розпружилося, розтало, потекло, запінило, забурунило, заскімлило, захиталося і почало м'яко, а іноді й скочно вигоцькувати, посмикуючись та вихиляючись.

– Несміливі ви, пане дяче, – задзвонила срібним молоком Явдоха. – Казала вам розлити в горнятка сивушки, а ви на мене дивитеся, ніби вперше побачили. А я вас давно примітила: гарний ви, пане дяче, як з картинки.

І вона сама взяла плящину та з булькотом почала наливати, і рідина в горнятка справді потекла сива, десь така, як срібне молоко місячного сутінку, а в ніздрі Григорія Комарницького гостро бухнув солодкий сивушаний пах. Тоді він збагнув, що той корч, якого проковтнув, мав не одну кореневу галузку, а принаймні дві, бо йому закорчило вже не в грудях, а в животі, в який сьогодні потрапило їжі таки небагато, бо яка там їжа в школі: кваша і шматок напівзасохлого хліба. Але й та кваша і хліб давно в його шлунку навіки пропали, і прірва знову роздзявила рота, а коли таке трапляється, то всілякі остережки, навіть доброчесні, які людина посильно втримує, десь безслідно діваються. Отож дяк хильнув сивушки, яка потекла по кишках гаряча, аж палюча, збуджуючи і струшуючи ними, і взявся до миски з борщем, наминаючи його з присьорбом, було-бо що.

– Оце так борщик! Лагомина – не борщик! – сказав він.

– І не тільки борщик, – заспівала Ядоха, – а ще галушечки з курятинкою, а ще стегенце, а ще холодник, а ще карасики у сметані. Пробуйте,