Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
— Генрі, це дуже мило з твого боку, — сухо подякував Філіп. — Я здивований, не чекав від тебе.
— Філ, невже ти не зрозумів? — запитала Ліліан напрочуд чистим і мелодійним голосом. — Генрі виплавив сьогодні свій метал.
Вона обернулась до Ріардена:
— Оголосимо національне свято, любий?
— Ти хороша людина, Генрі… — озвалася мати, і додала: — Але буваєш таким не надто часто.
Ріарден стояв і дивився на Філіпа, немов вичікуючи.
Філіп втупився в інший бік, а потім звів очі й зустрівся поглядом із Ріарденом, немов приймаючи виклик.
— Тобі справді подобається допомагати бідним? — запитав Філіп, і Ріарден, не вірячи власним вухам, почув у братовому голосі докір.
— Ні, Філ, мені до них байдуже. Я просто хотів тебе потішити.
— Але ж гроші не для мене. Я не збираю їх для якихось особистих потреб, не маю шкурного інтересу, — в його холодному голосі лунала нотка усвідомленої чесноти.
Ріарден відвернувся, заскочений ґвалтовною відразою: не тому, що Філові слова були дворушні, а тому, що брат казав правду. Він справді так вважав.
— До речі, Генрі, — не вгавав Філіп, — ти не заперечуватимеш, якщо я попрошу міс Айвз видати мені цю суму готівкою?
Ріарден спантеличено обернувся до нього.
— Розумієш, «Друзі Глобального Прогресу» — дуже прогресивна організація, і вони завжди стверджували, що ти уособлюєш найчорніший елемент соціальної деградації в країні, тому твоє ім’я в переліку благодійників їх збентежить. До того ж, можуть закинути, що нас утримує Генк Ріарден.
Він хотів дати Філіпу ляпаса. Натомість — аж замружився від нестерпного презирства.
— Добре, — мовив тихо, — візьмеш готівкою.
Відійшов до найвіддаленішого вікна у кімнаті й почав вдивлятися в далеку заграву над заводом. Почув стогін Ларкіна:
— Чорт забирай, Генку, якого біса ти даєш йому гроші?
А потім холодний і веселий голос Ліліан:
— Як же ти помиляєшся, Поле, як помиляєшся! Що сталося б із марнославством Генрі, якби він не мав кому жбурнути милостиню? Що було б із його силою без слабших, якими можна помикати? Що б він сам робив, якби не мав при собі нас, його утриманців? Але я його не осуджую, бо так влаштовані всі люди.
Вона взяла зі столу браслет, що зблиснув у світлі люстри.
— Ланцюг, — сказала вона. — Яка точна метафора. Ланцюг, яким він усіх нас прикував.
Розділ III
Верх і низ
Стеля тут була, як у підвалі: така важка і низька, що люди, перетинаючи кімнату, нахилялися, — ніби вага склепіння трималася на їхніх плечах. Круглі кабінки, обшиті темно-червоною шкірою, було видовбано просто в поточених вологою і часом кам’яних стінах. Тут не було вікон, лише плями синього світла просотувались крізь вибоїни в кам’яній кладці, — таке мертвотне синє світло, що його використовують під час знеструмлення. Сюди входили вузькими сходинками, немов спускаючись глибоко під землю. Це був найдорожчий бар Нью-Йорка, розташований на даху хмарочоса.
За столиком сиділи четверо чоловіків. Хоч вони вознеслися над містом на шістдесят поверхів, говорили не голосно, як це буває з людьми на висоті, а майже пошепки, як і годиться розмовляти в підземеллі.
— Умови та обставини, Джиме, — сказав Оррен Бойл, — умови та обставини цілком поза людським контролем. Ми все прорахували, щоб виготовити ці рейки, але непередбачувані обставини, яких ніхто й уявити не міг, усе зіпсували. Джиме, якби ти тільки дав нам шанс…
— Брак єдності, — прорік Джим Таґґарт, розтягуючи слова, — це основна причина всіх соціальних проблем. Моя сестронька має певний вплив серед наших акціонерів. Я не завжди можу опиратися їхній руйнівній тактиці.
— Ти правильно сказав, Джиме, брак єдності — це справжня біда. На мою думку, в нашому складному індустріальному суспільстві жодна ділова пропозиція не може мати успіху, якщо не розділить тягар проблем з іншими підприємствами.
Таґґарт ковтнув із келиха і відставив його:
– Їм слід звільнити цього бармена.
— Скажімо, «Асоціація Сталі». У нас найсучасніший у країні завод і найкраща організація виробництва. Це — незаперечний факт, адже торік ми виграли премію журналу «Глобус» за промислову активність. Тому вважаємо, що ми робили все можливе, і ніхто не має права нас критикувати. Але що вдієш, коли ситуація з залізною рудою переросла в загальнонаціональну проблему? Джиме, ми не можемо дістати руди.
Таґґарт не відповів. Він сидів, ледь подавшись уперед і широко розклавши лікті на стільниці невеличкого столика, відчутно заважаючи своїм співрозмовникам. Але вони поважали привілей залізничного боса.
— Уже ніхто не може дістати руди, — вів своєї Бойл. — Природне виснаження копалень, зношене обладнання, брак матеріалів, проблеми транспортування та решта фатальних обставин.
— Гірничорудна промисловість занепадає, руйнуючи і мій бізнес: поставку обладнання для копалень, — докинув Пол Ларкін.
— Давно доведено, що один бізнес залежить від решти, — виголосив Оррен Бойл. — Тому всі мають розділяти тягар одне одного.
— Чистісінька правда, — підтакнув Веслі Мауч, але на нього, як завжди, ніхто не зважив.
— Моя мета, — провадив Бойл, — зберегти вільну економіку, яка, на думку багатьох, зазнає зараз випробувань. І якщо вона не доведе своєї соціальної цінності та не виконає зобов’язань перед суспільством, люди її не підтримають. А без підтримки народу вона не виживе, навіть не сумнівайтеся.
Оррен Бойл виник нізвідки п’ять років тому, і відтоді його ім’я не сходило з обкладинок усіх журналів країни. Він почав із власного стотисячного капіталу та двохсот мільйонів доларів державної позики. Тепер він керує величезним концерном, який поглинув багато менших компаній. Це доводить, як він любив казати, що особистий хист досі має шанси на успіх у світі.
– Єдине виправдання приватної власності, — казав Оррен Бойл, — це служіння суспільним інтересам.
— Це безсумнівно, — погодився Веслі Мауч.
Оррен Бойл гучно лигнув із келиха. В цьому дебелому чолов’язі з широкими, мужніми жестами все було сповнено життєвої сили. За винятком чорних щілинок очей.
— Джиме, — сказав він, — ріарден-метал, здається, — колосальне шахрайство.
— Атож, — буркнув Таґґарт.
— Я не чув про цей метал жодної схвальної експертної думки.
— Так, жодної немає.
— Ми удосконалюємо сталеві рейки з покоління в покоління, збільшуємо їхню вагу. А чи правда, що рейки з ріарден-металу будуть легші за найдешевшу сталь?
— Це правда, — відповів Таґґарт, — легші.
— Але ж, Джиме, це сміховинно. Це ж неможливо фізично. Для твоєї надпотужної, швидкісної магістральної колії, так?
— Так.
— Ти накличеш на себе біду.
— Не я, а моя сестра.
Таґґарт повільно крутив двома пальцями соломинку в своєму келиху. На мить запала тиша.
— Національна рада металургійної промисловості, — сказав Оррен Бойл, — вирішила сформувати комісію для розслідування питання про ріарден-метал, оскільки його використання може становити загрозу суспільству.
— Як на мене, це надзвичайно мудро, — підспівав Веслі Мауч.
— Якщо всі згодні, — Таґґартів голос лунав на диво пронизливо, — якщо всі одностайні в поглядах, то як може заперечувати одна-єдина людина? Яке в неї на це право? Я хочу знати: яке в неї право?
Бойлові очі метнулися на Таґґарта, проте в непевному освітленні бару риси його обличчя змазалися, і
