Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
Роками він чіплявся до Ріардена у благоговійному захопленні, мов смола до підіска. Радився. Іноді, хоч і нечасто, позичав гроші. Просив небагато, і неодмінно повертав, хоч і не завжди вчасно. Схоже, до цих стосунків його спонукала потреба підживитися агресивною життєвою енергією, — так часто буває зі знесиленими, анемічними істотами.
Спостерігаючи за зусиллями Ларкіна, Ріарден мимоволі уявляв мураху, яка знемагає від ваги пір’їнки. «Те, що для нього важко, мені дається за виграшки», — думав Ріарден, час до часу обдаровуючи приятеля порадою чи тактовною терплячою увагою.
— Генку, я твій друг.
Ріарден запитально подивився на нього.
Ларкін відвів погляд, ніби мав дещо обміркувати, а потім обережно запитав:
— Як справи в твоєї людини у Вашингтоні?
— Сподіваюся, нормально.
— Тобі варто в цьому переконатися. Це важливо, — він глянув на Ріардена і наполегливо (так, ніби виконує важкий моральний обов’язок) повторив: — Це дуже важливо.
— Напевно.
— Власне, саме для цього я до тебе й приїхав.
– Є якась конкретна причина?
Подумавши, Ларкін вирішив, що його моральний обов’язок виконано.
— Ні, — відповів він.
Ріарденові не подобалася тема розмови. Він знав, що необхідно мати людину, яка на рівні законодавчих органів захищатиме його інтереси; такі люди були в усіх підприємців. Але він ніколи не надавав цьому особливого значення, бо ніяк не міг себе достоту переконати, що це справді потрібно.
Щоразу, коли він намагався замислитися, що якась людина має лобіювати його інтереси у владі, його охоплювала напівнудьга-напівогида.
— На превеликий жаль, — він почав розмірковувати вголос, — до цієї роботи доводиться залучати вкрай нікчемних істот.
— Таке життя, — дивлячись кудись убік, прокоментував Ларкін.
– І, чорт забирай, я не розумію, чому. Можеш назвати мені причину? Що зі світом не так?
Ларкін сумно стинув плечима.
— Навіщо риторичні запитання? Який завглибшки океан? Яке заввишки небо? Хто такий Джон Ґолт?
Ріарден випростався в кріслі.
— Ні, — відкарбував він, — ні. Треба гнати від себе такі думки.
Підвівся. Щойно зайшлося про справу, втома минула. Він відчув бунтарське завзяття, потребу вперто і зухвало утвердити свій погляд на сенс буття, що його так гостро відчув сьогодні, повертаючись додому, і якому тепер загрожує якесь казна-що.
Відчувши прилив енергії, він заходив по кімнаті. Поглянув на родичів.
«Розгублені, нещасні діти, — подумав він. — Усі, навіть мати». А він дурний, що обурювався з їхньої недорікуватості; це наслідок безпорадності, а не злих намірів. Саме він має докласти зусиль, щоб навчитися їх розуміти, адже здатен так щедро поділитися своєю безмежною і радісною силою, що вони її неспроможні відчути.
Поглянув на протилежний бік кімнати. Мати з Філіпом жваво про щось розмовляли, хоча Генк зауважив, що вони не так жваві, як знервовані. Філіп сидів у низькому кріслі — живіт уперед, на згорбленій спині виперли лопатки; він ніби намагався покарати всіх навколо своєю жалюгідною і незручною позою.
— Філ, що сталося? — Ріарден підійшов ближче. — В тебе страшенно втомлений вигляд.
— У мене був важкий день, — буркнув Філіп.
— Не тільки ти тяжко працюєш, — зауважила мати. — В інших теж є проблеми, навіть якщо вони не на мільйон доларів і не супертрансконтинентальні, як твої.
— Навпаки, це добре. Я завжди вважав, що Філові варто чимсь цікавитися.
— Добре? Тобто, тобі подобається, що твій брат кайлує і шкодить здоров’ю? Це тебе тішить? Я так і знала.
— Зовсім ні. Я охоче допоможу.
— Не варто. Ти не зобов’язаний нікому з нас співчувати.
Ріарден ніколи не знав, що робить або що хоче робити його брат. Він відправив Філіпа в коледж, але той не спромігся навіть обрати спеціальність. За стандартами Ріардена, з чоловіком, який не прагне знайти собі прибуткової роботи, — щось геть не так. Але він вважав, що не має права нав’язувати Філу своїх принципів; він міг утримувати брата і навіть не помічав цих витрат. Думав, що не варто поспішати, що Філ іще матиме шанс обрати собі кар’єру без необхідності боротися за виживання.
— Філ, а що ти сьогодні робив? — запитав спокійно.
— Тобі це нецікаво.
— Мені цікаво, тому і питаю.
— Я зустрівся з двадцятьма різними людьми по всіх усюдах — від Реддінґa до Вілмінґтонa.
– І навіщо це тобі було?
— Намагаюся зібрати грошей для «Друзів Глобального Прогресу».
Ріарден ніколи не міг втримати в голові, до скількох організацій належав Філіп, а тим більше зорієнтуватися в напрямках їхньої діяльності. Останні півроку Філіп щось розповідав про цих «Друзів…». Здається, ця організація влаштовувала безкоштовні лекції з психології, народної музики та кооперативного сільського господарства. Ріарден цурався таких об’єднань і не вважав за потрібне заглиблюватися в природу їхньої діяльності.
Він мовчав. Тому Філіп, не втримавшись, продовжив:
— Нам потрібно десять тисяч доларів на життєво важливу програму, але збирати гроші — це мученицька місія. У людях не залишилось ані краплі соціальної свідомості. Пихаті товстосуми, яких я сьогодні бачив, тратять купу грошей на будь-яку свою примху, але я не міг із них вичавити й сотні доларів. У них немає почуття морального обов’язку… Чому ти смієшся?
Ріарден стояв перед ним, посміхаючись.
«Як же це по-дитячому, — подумав Ріарден, — як безпорадно і грубо водночас: натяк і образа в одному флаконі. Було би легко розчавити Філа, відповівши на хамство. Це було б смертельно для нього, бо то був би не просто закид, а правда; нещасний дурень знає, що віддався на мою ласку, знає, що відкрився для удару, тому я цього не робитиму, — ось найкраща відповідь, якої він не зможе не оцінити. У якій же моторошній злидоті живе Філ, що дозволив їй так себе понівечити?»
Аж раптом Ріарден подумав, що здатен одним махом зруйнувати хронічну Філіпову убогість, подарувати йому несподівану радість, тріумф від здійснення безнадійного бажання. Він думав: «Чи мені не все одно, чого саме він хоче? Його бажання належить йому, як мені — ріарден-метал… Тож воно мусить означати для нього те саме, що для мене мій метал… Нехай хоч раз відчує себе щасливим, це бодай чогось його мусить навчити… Хіба не я казав, що щастя очищає?.. Сьогодні у мене свято, — нехай дістане з нього свою частку. Це буде так багато для нього, і так мало для мене».
— Філіпе, — промовив він усміхнено, — завтра вранці зайди до мене в кабінет, міс Айвз випише тобі чек на десять тисяч доларів.
Філіп дивився на нього барануватими очима, в яких не було ні потрясіння, ні втіхи — сама лише оскліла порожнеча.
— Ох, — зітхнув Філіп, і перегодя додав:
— Ми дуже цінуємо твій жест.
У його голосі не відчувалося жодної емоції, навіть елементарної жадібності.
Ріарден не міг розібратися у власних почуттях: в ньому ніби утворилась свинцева пустка, він відчував одночасно немислиму вагу і нестерпну порожнечу. Розумів, що це — розчарування, але чому